Настоятель іще раз перехрестив схилені голови натовпу і зник у храмі.
Усі й далі стояли нерухомо.
— Чого ж ви оніміли, браття? — палко вигукнув диякон Аркадій. — Розбирайте ножі! Свята церква просила на них благословення божого, нині благодать господня зійшла на зброю, і страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогів наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тікатиме, і ангел господній гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог і страшний у своєму гніві! Вас обрав він захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!
Здалеку долинув глухий удар грому.
Усі здригнулися.
— Чуєте? — екзальтоване крикнув диякон, здіймаючи до неба руки. — Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпіння його переповнилась, і гнів, і кара в десниці його! Ідіть же й творіте волю його!
Удари грому дедалі посилювались.
— Ідіть, полчища господніх воїнів полетять разом з вами! Вдарять громи небесні, господь пошле вогненні стріли свої на землю содомську і спалить її дощенту!
Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби і з жахливим тріском покотився по небесному склепінню; водночас у його зеніті спалахнула блискавка й осяяла зелено-ліловим світлом могутню постать Аркадія з простягнутими до неба руками і гнівним, палаючим поглядом.
Від цього моторошного світла ризи диякона сліпуче заблищали… Натовп, вжахнувшись, упав на коліна, чекаючи страшного знамення…
XX
Тієї ж ночі десятитисячний натовп, що зібрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся під проводом Залізняка й Найди на Чигирин і Жаботин. Цього разу війська обох ватажків складалися майже виключно із запорожців і гайдамаків.
Уже в полудень і місто, і містечко були в руках козаків, хоча в них зібралася сила-силенна євреїв і озброєної шляхти, яка за міськими мурами шукала порятунку від страшних гайдамаків. Ніщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанців. Сам вигляд цих страшних месників наганяв такий панічний жах на втікачів, що вони кидали зброю, навіть не пробуючи захищатись, або самі собі вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатість і зухвалість лядська вмить змінилася божевільною панікою, хоча в місті був чималий загін конфедератів. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, і незабаром Залізняк, оточений своїм військом, уже в’їжджав на міський майдан.
Козаки так щільно оточили місто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столітнім переслідуванням з боку шляхти, знущанням над вірою, над сім’єю, над усім, що тільки є святого в людини, доведений до відчаю страшними тортурами, яких він безперервно зазнавав від своїх мучителів, народ не знав пощади.
Панів, які особливо прославилися душогубством, спершу катували на майдані, а потім садовили на палю.
Чигирин палав, з усіх кінців освітлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.
Незабаром усе було скінчено.
Того ж дня Найда оволодів Жаботином і вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загоні, показав себе запеклим і нещадним месником.
Одразу ж після розгрому містечка Найда послав один загін під командою диякона до Лебединського монастиря і звелів Петрові приєднатися до цього загону.
Парубок висловив бажання залишитися при Найді, але отаман вимагав виконання наказу; а втім, і доручення було короткочасне — визволити од ляхів монастир, врятувати черниць і негайно повертатися назад…
Звістка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетіла всі околиці.
Під прапори Залізняка й Найди ринули звідусіль юрби озброєних людей, і до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне військо.
Передусім вирішено було оволодіти всіма укріпленими містами Київщини, а тоді вже вирушити далі — на Поділля, Волинь і на саму Варшаву.
Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу війни: Залізняк розділив військо на кілька сильних загонів; ядро кожного з них складалось із досвідчених запорожців і гайдамаків, решта ж були нашвидкуруч озброєні селяни; кожен загін очолював випробуваний ватажок.
За кілька днів ці страшні загони затопили всю Київщину, Смілянщину, скрізь несучи жорстоку помсту.
Незабаром перед гайдамаками впали Сміла, Черкаси, Медведівка, Мліїв.
Заграва пожеж освітила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамаків не зустрічали з боку Корони ніякої протидії.
У Польщі на той час було лише дві тисячі коронного війська, і через розгнуз дану сваволю магнатів від уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичі слали гінців за гінцями, благаючи негайно прислати війська…
Озброєні ватаги конфедератів спричиняли ще більше сум’яття: уникаючи зустрічі з загонами гайдамаків, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокістю зганяли на них свою безсилу злобу і тим викликали ще більшу лють у серцях грізних месників і всього населення.
Скрізь, де з’являлися загони гайдамаків, місцевий сільський люд — парубки, діди, жінки й навіть діти — всі, хто міг тримати в руках зброю, приєднувалися до них і з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителів, які так довго пили їхню кров.