— Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! — вигукнув Залізняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтів од хвилювання. — Присягаюся, — і він зняв до неба праву руку, — що життя моє до останньої краплини крові віддам за нашу святу зганьблену віру, за вас, мої рідні брати, і за нещасний наш край!

— Слава, слава батькові Максиму! — пролунав з натовпу захоплений вигук у відповідь. — І ми присягаємося померти за віру, за тебе, батьку, і помститися за рідний край!

Бурхливі вигуки підхопила луна й понесла вниз по горі, де вони гриміли з новою силою і котилися в непроглядну далечінь.

— А ось — брат і товариш мій Найда! Його ім’я відоме всім вам, друзі мої! — голосно мовив Залізняк, обнявши за плечі свого помічника.

— Найда! — пролунало звідусіль. — Чернець Найда! Г погляди всіх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народі уже давно розповідали чудеса.

— Так, Найда, — палко вів далі Залізняк. — Чернець, якого бог покликав для святої брані, він поведе вас разом зі мною!

— І я перед усіма вами присягаюся, — схвильованим голосом промовив Найда, — що поки не побачу визволеним мій край, поки не почую переможного співу в наших церквах, доти не буде мені життя!

— Слава Найді! Помста ворогам! — крикнули всі одностайно.

— Так, друзі, так, помстимося! — із запалом вигукнув Залізняк, і його могутній голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. — За всі сльози, пролиті батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм і Корсунь, і Жовті Води, і Пилявці. Хіба ж не ті в нас шаблі, які й раніше перемагали ляхів? Ті, ті самі! Присягаюся богом, тільки ще більше отруєні кров’ю і сльозами! Розіб’ємо ж впень ляхів і заживемо в своїй власній хаті! Велика єдиновірна цариця московська обіцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залізняк, діставши папір, розгорнув його і підняв високо над головою.

— Цариця московська обіцяє нам свою допомогу!

— Грамота, грамота, царська грамота! — лунали навколо радісні вигуки.

— Атож, царська грамота! — вів далі Залізняк. — І ось що написано в ній. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонієм грамоту; вона ще більше розпалила натовп, захоплені вигуки заглушили голос Залізняка.

— Смерть ляхам! На погибель! — гриміло по горі.

— Смерть! — грізно крикнув Залізняк, заглушаючи все навколо, й високо підняв запорозький прапор. Під цим прапором ми пройдемо від краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадів, що впилися в її серце;

або поляжемо всі, як один, або запануємо у своїй країні! Настав, браття, останній час: якщо зараз ми з шаблею в руках не відстоїмо своєї волі, Україна не встане повік. За віру ж, за край наш, браття! — громовим голосом вигукнув Залізняк, потрясаючи прапором. — До смерті, до погибелі!

— До смерті, до погибелі! — грізною луною відгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпідифора, і гомін одразу вщух. Почалася відправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже ні молитов, ні співу.

В стані екзальтації, що опанувала весь натовп, він жадібно чекав лише тієї миті, коли візьме в руки ніж і почує заклик: «Вперед!»

Нарешті Єлпідифор опустив кропило в свячену воду і, звівши очі до чорного неба, натхненно виголосив:

— Нехай же благословення боже зійде на зброю і на тих, хто візьме її на захист істини Христової. Амінь!

У супроводі півчих і дияконів святителі рушили поміж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнів, що стояли поблизу, і промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усі схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче ’до священнослужителів.

Процесія з отцем Єлпідифором і дияконом на чолі, з корогвами, які майоріли на вітрі, з хрестами й високими ліхтарями, немов могутня ріка з безлічі людських голів, безмовно погойдуючись, рушила по горі до возів, які стояли внизу.

До кожного воза було приліплено запалені воскові свічки, такі ж самі свічки горіли в руках багатьох селян, що йшли за процесією.

Коли сліпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир і похмурий ліс, який оточував його, у фосфоричному освітленні рельєфно вирізьблювалась і довга низка возів, і священики в чорних ризах, що кропили зброю, і побожно схилені голови, і постаті на колінах…

Незважаючи на страшну навислу хмару, повітря було непорушне, зловісна тиша своїм тягарем давила груди… І кожен звук у ній відлунював напружено й тривожно…

Вгорі дзвонили дзвони, знизу долинали урочисті співи, і здавалося, що церква благословляє у святу великодню ніч емблему переможної любові, яка закликає світ до братерських обіймів, а не освячує смертоносну сталь на помсту і винищення.

Нарешті всю зброю посвятили. Процесія повернулася до монастиря, і Єлпі-дифор у супроводі священнослужителів зійшов на високу паперть храму.

— Мужайтесь, і хай кріпиться серце ваше! — промовив він, простягаючи руки над натовпом. — І переможете ворогів ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!