— Боже мій, господи! — Сара майже впала на лавку, й радісні, щасливі сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозі з’явилася Рухля із склянкою ліків у руках.

— Що це? Ти плачеш? — вигукнула вона, кидаючи суворий, підозрілий погляд на жебрачку. — Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарі? — Рухля швидко підійшла до дівчини.

— Щоб я так своїх дітей здоровими бачила, щоб я так собі здоров’я бажала… — забелькотіла перелякана жебрачка.

— Ні, ні! — перебила її Сара й звела на тітку повні сліз очі, що іскрилися щастям. — Вона не винна, вона мені нічого не казала, просто… повітря таке… сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз із підозрою глянула на жебрачку, і по її тонких губах майнула хитра посмішка:

— От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотіла? Тепер, либонь, дякуватимеш старій тітці, що вирвала тебе з лап смерті.

— Довіку, до смерті! — Сара схопила тітчині руки й почала їх палко цілувати. В Рухлі під гачкуватим носом знову майнула ледь помітна усмішка.

— Ну от і слава богу! — сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. — Випий же цих ліків, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! — милостиво обернулася Рухля до жебрачки. — Приготуй собі щось до шабашу!

З того дня сили дівчини почали відновлюватися з дивовижною швидкістю; радість і надія настільки переповнювали її серце, що іноді Сарі здавалося — вона задихнеться від Їхнього бурхливого напливу. І Гершко, й Рухля ставились до дівчини дуже ласкаво і хоча ще рідко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досі; про жениха, про весілля не згадувалось ані словом.

Сп’яніла від радісного настрою, Сара не помічала нічого підозрілого в поведінці рідних і навіть мимоволі піддавалася їхньому лагідному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них ніякого зла, а коли б їй пощастило повернутися до Петра, то дівчина ладна була й зовсім простити всі муки, всі насильства.

Одного разу, коли Сара сиділа в світлиці і під невсипущим поглядом Рухлі гаптувала щось золотом по оксамиту, до кімнати швидко ввійшов блідий, переляканий на смерть Героїко і, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусідній кімнаті.

Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привіз батько знову жениха? Але ні, чого б же тоді в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя… Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?

Дівчина підвелася з місця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.

— О господи! Коли б то так! — прошепотіла вона, із пристрасним благанням зводячи очі до неба.

На вулицях містечка все було спокійно, ніхто з перехожих не виявляв ані найменшої тривоги.

Через кілька хвилин Рухля знову повернулася до кімнати й по обличчю старої Сара помітила, що звістка, яку приніс батько, була, певно, важлива.

На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля відповіла якось ухильно і, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зітхала,похитуючи головою. І на бругий день, і на третій настрій Гершка не змінився. Ривка також була схвильована. Сара кілька разів пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все відмагалася. На третій день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домівки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.

— Та скажи мені, Ривко, що трапилось? Хай я ніколи не діждусь щастя, коли розповім кому-небу дь те, що ти розкажеш мені.

— Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довідаєшся не сьогодні, то завтра, — тільки ж вони не хочуть!

— Вони не дізнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на двері й прошепотіла дівчині в самісіньке вухо:

— Гайдамаки!

— Гайдамаки? Тут? — вигукнула Сара, і обличчя її осяяла радість. Ривка не помітила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на двері, відповіла:

— Тут? Іще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашій стороні, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирі ножі освятили, всі хлопи пішли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькі загони.

У Сари перехопило дух.

— Господи, боже мій! — захоплено прошепотіла вона. Цей шепіт Ривка витлумачила по-своєму.

— Не бійся! — ще тихішим голосом промовила вона. — Ребе Гершко пішов до вірної людини дізнатися, чи вільна ще дорога.

— Навіщо?

— А щоб, коли ще можна, швидше втекти звідси, поки не всі дізналися про наближення гайдамаків.

— Ніколи! — вигукнула Сара. — «Втікати звідси, коли вона дала знати Петрові про місце свого перебування, коли. може, це він і поспішає до неї з гайдамаками?» — Дівчина вся спаленіла від хвилювання і знову твердо промовила: — Н:’коли!

Ривка здивовано глянула на неї, але з вулиці в цю мить долинув якийсь гомін, плач і лемент.

Обидві жінки кинулися до вікна.

Вузькою вуличкою, на яку виходили вікна Рухлиного будинку, бігла ціла юрба євреїв — чоловіки, жінки, діти. Обличчя у всіх були бліді, стривожені. Вони обганяли одне одного і щось кричали, завзято жестикулюючи.