— Гей, доню, чого ж ти баришся? — почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.

Дарина тільки мовчки кивнула головою Найді й стала на підніжок.

Козачок зачинив дверці колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, і кортеж рушив у дорогу.

Уже пишний повіз вельможного пана зник зовсім з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду від легкої хмарки куряви, що зміїлася далеко по дорозі, освітленій останнім променем сонця…

III

Наприкінці другої третини XVIII століття Польща, як держава, судорожно билася в агонії, розтрачуючи в якійсь сліпій люті останні життєві сили. Після невдалої спроби Владислава IV приборкати свавілля магнатства, зміцнити королівську владу, піднести закон, створити третій стан і запровадити в державі правду й силу значення королів почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не міг витримати боротьби ні з звитяжним козацтвом, ні з свавільною шляхтою, котра урізувала його владу на кожному кроці й сіяла розбрат у нещасній ойчизні, — вже він не міг витримати до кінця й, кинувши престол, утік з Речі Посполитої. Після Андрусівської угоди, за якою було приєднано більшу частину України до Росії, залишена під польською кормигою правобережна частина вже не могла так успішно боротися з свавіллям шляхти, як раніше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в ній брали участь, як і колись, і татари, але наслідком її були розорення і спустошення багатого, населеного краю і перетворення його на велику руїну. Запорожці не могли вже відкрито допомагати правобережцям у цій боротьбі; козацтво або гине в кривавих січах, або перебирається разом з селянами на лівий берег — так що наприкінці XVII століття воно майже зовсім зникає в польській Україні. З XVII століття об’єднаний релігійне шляхетський стан, не маючи в поневоленій країні серйозних суперників, поширює свою владу до цілковитої неповаги закону, до безмежного свавілля; йому тепер не треба вже ні королівської влади, ні посполитих рушень для охорони від внутрішніх ворогів своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролі парадного фігуранта шляхетської пихи. Польська аристократія, довівши наприкінці століття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством і зневагою вже дивиться на своїх королів, що навіть цілком байдуже ставиться до настановлення їх російським урядом, немов зрікаючись свого головного споконвічного права. Така була доля театральних представників Речі Посполитої — Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станіслава Лещинського. В одному тільки польська шляхта дала своїм останнім королям цілковиту свободу: переслідувати православне духівництво і його паству, немов це переслідування було покликанням фанатизованої шляхти й символом існування Польського королівства.

Після остаточного відокремлення від Польщі Лівобережної України польський уряд починає сміливо й зухвало діяти проти православ’я в залишеній під його владою частині Південно-Руського краю: єпископії передаються уніатським владикам, а православним священикам не дозволяється навіть підтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духівництва відбирається все церковне майно, й воно прирікається на цілковиті злидні й отупіння: братства, ці колишні оплоти православ’я, позбавляються своїх споконвічних прав і підпорядковуються цілком місцевим владикам — уніатам… Усі нові постанови сейму і декрети короля, спрямовані на приниження руської ієрархії, звели зрештою особу священика до хлопа, навіть нижче—до позбавленого прав баніти. Губернатори й економи польських маєтків почали примушувати священиків працювати нарівні з селянами; та, прирівнюючи останніх до робочої худоби, дідичі все ж таки не дозволяли нікому чужому експлуатувати свою власність; що ж до схизматського священика, то вважалося, що він належить усім, і кожен католик міг мучити його, як йому заманеться… Нікому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, міщани й купці — знедолені, пограбовані й майже зрівняні з хлопами. Чуже, німецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для піднесення міст і зміцнення третього стану, не дало бажаних наслідків: з одного боку — старости, присвоївши собі верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державні й володільницькі побори знищували будь-яку можливість розвитку промислів і торгівлі, з третього — суворий цеховий лад, монополізувавши працю, убив внутрішнє змагання, допускаючи конкуренцію євреїв, які захопили врешті усе в свої руки.

Шляхетський стан, позбавивши прав усе інше населення Речі Посполитої, сам розкладається, втрачає благородні прагнення славних часів Августа-Сигізмунда, замінюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цілями, шаленством фанатизму, як релігійного, так і станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високі традиції свободи совісті, любові до батьківщини й розвинули тільки одне прагнення — навернути всіх іновірців у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землі: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише сліпим виконавцем велінь слуг Лойоли в ім’я величі папи.