— Я скоряюся йому, панотче, в тій же надії… Ось і цей дар… ціну крові… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бідолашному людові… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були мені в цій справі помічником… Що ж до церковної руги й всіляких господарчих потреб, то від мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в уніатський костьол? Таке насильство нині повсюдно твориться…

— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.

— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права і ваші, і вашої церкви… А селянам я хочу здати всі економічні землі споловини, по-сусідськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусідів — мені багато тепер не треба, — так і перекажіть своїм парафіянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щирості незручно… то я вже покладаюся на панотця…

— Скажу! Скажу! Як же не поділитися такою радістю? Така благостиня їм і не снилася… Справжнього благодійника їм послав господь… Зглянувся на сльози сиріт, на стогін матерів… Тобі, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — і батюшка, підвівшись з крісла й простягши руки до ікони Остробрамської богородиці, що висіла в кутку вітальні, впав на коліна.

Левандовський кинувся підняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, і в пана, і в старого священика, по обличчю текли щасливі сльози…

Пізно вийшов лисянський священик від нового пана. За садибою його зустрів титар з двома дідами. Вони весь час стерегли батюшку в засідці, чекаючи в страшенній тривозі, чим усе це скінчиться. А на леваді в титаря уже зібралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторів, щоб дізнатися про новини і в разі потреби допомогти.

Вісті, принесені батюшкою, громада зустріла з недовір’ям. Усі вбачали в щедрості нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповів людям про невтішне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з більшим довір’ям поставилися до його обіцянок.

Радісний настрій запанував серед мешканців Лисянки; через годину після повернення батюшки все село вже знало про несподіване щастя, послане Всевишнім, і зібралося в садибі Данила Кушніра. Ніколи ще рада не була така багатолюдна й ніколи ще так не світилися щастям очі селян! Як тільки блиснув перший промінь сонця, отець Хома запросив усіх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радісний дзвін, і все село, з старезними дідами, з хворими, з дітьми, широкою рікою попливло у відчинені двері яскраво освітленого храму…

Другого дня пан Левандовський зібрав селян і оголосив, що всі поля й сіножаті земель Лисянського ключа віддає їм споловини, а пасовиська просто так і що, крім того, решту податків — подимне, шляхове, річкове, хлібне, церковне та інші, скасовує зовсім, а церкву їхню бере під свій захист і заступництво. Благодіяння ці були такі великі, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не сміючи поворухнутись, і тільки тривожні погляди спідлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнів: чи не з’їхав з глузду пан? Запанувала гнітюча тиша, яка зовсім збентежила Левандовського.

— Може, ви, панове громадо, не задоволені? — сумно спитав він.

— Спасибі! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, панові вік довгий! — несміливо обізвалося кілька голосів.

— Вік довгий! — підхопили інші, вже. трохи дружніше.

— Ви, панове, начебто не довіряєте мені, — вів далі господар. — То ось що:

оберіть своїх виборних і розмежуйте поміж себе, за згодою, мої лани й сіножаті… А за побажання мені здоров’я — велике спасибі, а також зичу вам здоров’я і всякого добра… Тільки насухо зичити — не випадає… То йдіть до корчми, і хай орендар викотить на громаду цілу бочку горілки від мене.

— Спасибі! Оце пан, так пан! Дай, боже, панові! Ну й пан! Спасибі! Спасибі! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомоніла юрба, підкидаючи шапки вгору, і посунула до корчми.

Дозвіл пана зараз же взятися до поділу його ланів і запропоноване частування одразу розвіяли всі сумніви й викликали в натовпі шалену радість. Горілка розпалила серця ще більшою втіхою.

Даремно диякон, який не схотів навіть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян і збити їх із мирного настрою; його не слухали.

— Та не вірте ви панові, — надривався диякон. — Паки й паки реку, не вірте! Він хитрий як лисиця, от щоі Бачить, що всі селяни ховаються по лісах, що села й хутори спустіли, а жнива наближаються… От він і вдався до хитрощів, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на світі такий дурень, щоб готового віддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А він вас дурить, щоб вижали йому хліб і звезли, — а другу половину він і сам забере з ваших токів. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: «Еге ж, отець диякон, може, й має рацію». Але їх не слухали: «Та що ви базікаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повірить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хіба мало панів на Запорожжя тікало? Він же одразу звелів ниви ділити… виходить, без обману… і частування, як слід».