Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустріч неминуче закінчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостинність, що батюшка зовсім розгубився.

А Левандовський тим часом із щирим співчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить він нужди.

Та батюшка все ще мовчав і тільки зітхав, розгублено розводячи руками.

— Либонь, не довіряє мені панотець? — заговорив після невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозуміло: я поляк і католик… А пани, певно, так усім остогидли, що в кожному їхньому теплому слові вбачають тільки каверзу…

— Воістину… — нарешті промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знітився й похнюпився.

— Так, так, так! — усміхнувся Левандовський, підливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсім особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся більше вчення Соція і вважаю будь-яке релігійне насильство злочином… Розум і совість мають бути в кожної людини вільні… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усіх людей, за подобою божою, братами й рівними в правах, по-третє, я також, напевне, як і ви, батюшко, люблю тутешній край і тутешніх людей, вважаючи їх рідними собі: мій прапрадід був значним козаком і звався Левадою, а потім уже прадід, покатоличившись, причепив хвостик.

— Господи! Вперше за все життя… — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, і не повірив би! Швидше перевернеться небо й земля…

— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крім учень філософських, і саме життя переконало мене, що хвалені безлади й безправ’я, на яких нібито тільки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, і воно має бути вирване з рук свавільних магнатів… Там, де закон дає тільки. одному станові необмежену владу, а інших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутності, і така держава мусить рано чи пізно впасти; але там, де вже зовсім немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований від цієї сваволі, — там годі терпіти й кожен на такий лад має право підняти руку!

— Ясновельможний пане… сину мі’й… даруйте на слові… Але такі високі мислі… і від пана… в мене, старого, навіть розум мішається, — плутався схвильований отець Хома. — Тільки я ось думаю… що ліпше б… якби ніхто не піднімав руки…

— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однією любов’ю і ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… і нічого не бачить. ні на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дітей і почав їх різати… невже б ми, їхні охоронці, дивилися на це винищення склавши руки і тільки благали звіра в ім’я любові зглянутись над дітьми? Ні, в таку хвилину наша бездіяльність була б злочинною… Сам Христос не стерпів бешкету в храмі отця свого й не просьбами, а діянням очистив його від осквернителів… Без сили, панотче, не можна: усе в світі тримається на силі — і земля, і сонце, і зорі… Ох! — глибоко зітхнув Левандовський і, потерши рукою чоло, вів далі ослаблим голосом: — Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душі батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений від такого розбою?

— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тільки кулак… Атож, кулак! — гірко підкреслив Левандовський і замовк. Груди його важко здіймались, у горлі щось клекотіло. Левандовський одним духом випив келих і, віддихавшись, заговорив знову: — Місяців зо два тому панові Кшемуському захотілося трохи розважити гостей і «пожартувати» з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкеті, він наказав своїй розбійницькій банді вчинити нічний наїзд на мій хутір, знести все дощенту, спустити став і саме місце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й сліду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев’язали й розвезли… а потім, вчинивши цей страхітливий розбій, губернатор запросив гостей разом зі мною на прогулянку в мій хутір… Я знепритомнів, коли побачив, що все знищено. Більше місяця був несповна розуму, та, на лихо, моя міцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвіся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… біля моїх грудей… і загинули… з примхи звіра… А він живе, пересичуючись всілякими втіхами… глумиться з чужих, сліз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на світі!.. Нема, й ніхто не може мені повернути їх! — Левандовський закрив очі рукою і довго сидів нерухомо, охоплений пекучою тугою і образою…

— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом і витер хусточкою очі. — І я тепер від щирого серця вірю кожному панському слову… Його мосць на собі зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, він більше звик до терпіння, але і йому тяжко… А панові господь послав випробування й зберіг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрібне тут. Так указує промисел божий…