— Ох, велик єси, боже наш, у творіннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звівши очі в синю височінь неозорого неба. — Дивний і прекрасний світ і в грізній борні стихій, і в лагідному сяянні вечора… Світе тихий, світе слави безсмертного отця небесного… — молитовне зашепотів він і затих у німому спогляданні.

Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрій свого любого батюшки, і тільки згодом наважився заговорити.

— Ех, панотче, — зітхнув він, потерши рукою свої волохаті груди, — красен світ божий, то правда, та не красними істотами населений він… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всіх нас пожерти, щоб і кісток не лишилось… То навіщо ж і краса цього світу, коли в ньому таке паскудство?

— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагідно відказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвіту, навіть херувими й восьмикрилі серафими не можуть прозирнути в таємницю його творінь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… І дивись, поряд з нею ще яскравіше виблискує вічне сонце; гроза теж потрібна, бо після йеї настає тихий і чарівний вечір… Більше того, коли б у світі не було зла, то й добро не мало б ціни… Усе супротивне існує для боротьби, і як світло переборює тьму, так і добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду… Я вірю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й після нього возсіяє красою наш край і заплакані обличчя засвітяться усмішкою! Тільки ревно молітеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любові, не поклада-ючись на князів і на синів людських, а тим паче на меч; бо яка різниця буде між напасниками, лиходіями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямовані кров’ю? — останні слова батюшка вимовив тремтячим голосом і схилив голову.

Данило хотів був сказати кілька слів на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвіртки, — він, без сумніву, належав до польської челяді, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохіть здригнутися.

— Чи тут живе його превелебність пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.

— Тут, хлопче! — відповів стривожений титар.

— А що тобі, сину? — з цікавістю підвів голову й батюшка.

— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.

— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.

— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.

— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар і священик і, наче окропом ошпарені, схопилися на ноги.

— Не губернатор, — якось знітився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.

Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прізвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якій доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — і ось для цього пан і звелів прийти батюшці.

Титар пополотнів і сказав отцеві Хомі, що самого його не пустить, а піде з ним разом.

— Його мосць кличе тільки пана ксьондза, — підкреслив козачок, — а тому про-вожатих не треба.

— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усміхнувся на хлопцеві слова священик. — Без волі отця небесного не впаде жодна моя волосина… То під його святою опікою я й піду… зараз… тільки… ось рясу… — отець Хома поспішив у хату, одяг поверх полотняного грубого підрясника, в якому він сидів, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязі вирушив разом з козачком до свого нового, невідомого пана.

«Що ж? — думав він дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключі од ввіреного мені храму, то я терпітиму до останнього подиху, а ключів йому не віддам і власною рукою не впущу ворога в господній дім для осквернення нашої святині».

Коли козачок побіг у внутрішні покої сповістити пана про прихід схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився біля вхідних дверей, у передпокої, і, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же він здивувався, коли пан, що ввійшов до передпокою — середнього віку й приємної зовнішності, — поквапно підійшов до нього й, простягши обидві руки, заговорив ласкавим голосом:

— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та мені хотілося якомога швидше з вами познайомитись, спізнатись і обмізкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручніше. Пшепрашам!’ Я вважатиму найприємнішим обов’язком побувати у вашої велебної мосці, — й він, взявши обома руками худу кістляву руку священика, енергійно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному панові, хто я! Левандовський, власник подарованої мені губернатором Лисянки з усіма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витріщив на метушливого пана очі, не розуміючи, чи то незвичайна чемність дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись відповіді, сам повів батюшку попід руку до своєї вітальні й, присунувши крісло, запросив гостя сісти; мало того, одразу ж звелів подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.