«Відійдіть, панове! Прямо в серце!» — вистрілив.

Цього разу ротмістрові не зрадили ні око, ні рука. Куля вцілила в груди черниці й пронизала серце… Ні крику, ні стогону не вирвалося з уст мучениці; тільки на мить розплющились перелякані очі, здригнулось тіло, й голова повільно схилилася… Із рани поволі потекла темно-червона цівка крові, закривавились посинілі уста.

— Віват! Досконале! Підрізав, наче куріпку! — закричали найближчі свідки пострілу.

— За здоров’я пана ротмістра! — підхопили ті, що сиділи за столом.

— Влучно! — підтримала гучну радість і челядь.

Але навіть на п’яний, жорстокий і дикий натовп смерть безневинної страдниці справила враження; молоде тіло, ще мить тому сповнене сил, висіло тепер перед напасниками живим докором їхнього звірства…

Голосні вигуки й регіт стихли, і в оскверненому храмі на якийсь час запала тяжка, гнітюча тиша… Чути було навіть шепотіння тих, що молилися за вбиту черницю.

— Упокой, господи, в лоні праведних рабу твою Єфросинію, яка прийняла мученицький вінець, і візьми її в селища горні, де немає ні злоби, ні сліз, ні страждань, — голосно молилася Дарина.

— Вічна пам’ять тобі, наша сестро, — тремтячими голосами обізвалися подруги.

Цей зворушливий шепіт ще більше потьмарив настрій шляхти. Кожен відчув у душі якусь мерзоту. Порив шалених веселощів ущух, конфедерати спохмурніли.

Бенкет припинився сам собою, і пан Голембицький, міцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повів її до келії ігумені. Хоч який він був п’яний, врода панни справила на нього величезне враження.

Не раз спотикався й падав пан Фелікс, поки доплентався до келії… Бідолашна полонянка могла б легко втекти від нього, та з усіх закапелків монастиря долинали п’яні крики й дикий регіт, і вона боялася потрапити до лап іншого звіра. До того ж з монастиря не було іншого виходу, крім головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотіла так дешево продати своє життя…

Ввійшовши до келії, шляхетний лицар дістав вино, налив келихи собі й Дарині і наказав їй випити. Дівчина спершу відмовлялася, але нараз в її голові блиснула смілива думка.

— Спершу випий ти, пане, за моє здоров’я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.

— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип’ю скільки завгодно… Я всіх переп’ю… Пан Фелікс… сильніший за Геркулеса… десять левів задушу… Хай мене вб’є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зітну голови… махну… і нема десяти шельм… махну… бррр…

Дарина, користуючись з кожної паузи в п’яному базіканні пана Фелікса, примусила його спорожнити келих до дна.

— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелікс і, ледве тримаючись на ногах, поклав на стіл пістоль, відчепив шаблю й важко сів на лаву.

— Зачекай же, мій любий пане, я ще не випила за твоє здоров’я, — і дівчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.

Червоне обличчя пана довудци посиніло, очі то безтямно витріщались, то зовсім злипалися, він дихав з хрипінням і клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрішньо здригатися, але вона з усіх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-ліпшого сприятливого моменту.

Дівчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелікс уже не зміг і, не допивши, упав на лаву… Кілька разів він іще силкувався розплющити повіки, але так і не зміг.

П’яний сон звалив його…

— Тут врятована… а там?.. Е, від своєї долі не втечеш! — прошепотіла Дарина й з гарячковою швидкістю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий і невисокий на зріст, так що жупан та кунтуш їй підійшли, тільки чоботи були надто великі, й панна залишила на ногах свої сап’янові чобітки із срібними підківками. Підперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пістолів і до боку почепила шаблю. Розшукавши ножиці, Дарина відрізала свою косу, наділа конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навіть королівну. Тільки незвичайна ніжність обличчя й квітуча молодість могли виказати панну в її новій ролі.

Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, і в її серці закипіла боротьба… Почуття справедливості волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дівчини не піднімалася рука… Опиралась її природа… Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вміла нею орудувати. Непевний удар тільки розбудить його… Вистрелити в лоб із пістоля — але, звук пострілу викличе переполох, і її спіймають на місці злочину… Ех, коли б у неї був кинджал… Та його, як на зло, відняли. Що робити?..

«А ножиці?» — майнуло в голові Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.

Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство ігумені, наругу над святинею й мордування сестер… І в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи…