«Що ж сталося з Найдою? Може, звір напав і кудись поніс? Але ведмеді тут не водяться… Вовк? Дурниця!.. Але ж він виразно чув товаришів голос і саме з цього місця… Отже, Найда був тоді десь поблизу, — куди ж він міг зникнути за ці кілька хвилин? Не провалився ж крізь землю?» Диякон із забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такі закляті скарби?!

Немовби бажаючи відігнати од себе ці страшні думки, Аркадій стріпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-під землі.

Диякон увесь затремтів.

— Ти, Найдо? — щосили гукнув він.

Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, підземний, що Аркадія охопив непереборний жах. Перша його думка була тікати з цього заклятого місця, та за мить він опанував себе, прикликав на допомогу боже ім’я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звідки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-під землі.

Не розуміючи, в чому справа, Аркадій безпорадно озирався довкола, як нараз помітив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурі дерева.

Радісний крик вирвався з грудей диякона, й він, гукнувши: «Я тут, тут, Іване!» — поліз на липу.

Чим вище підіймався Аркадій, тим виразніше чув голос Найди; він міг уже розібрати й його слова:

— Я тут, тут, у дуплі!

Видершись нарешті на верх стовбура, диякон побачив, що він всередині порожній. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася під вагою Найди.

Над дуплом на корі дерева був вирізаний великий чотирикутний хрест, а під ним рік, зазначений у таємничій записці.

А втім, охоплений страхом за долю товариша, Аркадій не помітив цих деталей;

він засунув голову в дупло й крикнув що було сили:

— Іване, ти тут?

— Тут! — почув у відповідь.

— Цілий? Здоровий?

— Пом’яло трохи! Та кістки, здається, цілі.

— Ех, і понесло ж тебе сюди! — з досадою мовив Аркадій. — Цур їм, тим скарбам! Нічого шукати їх! їдьмо на Запорожжя — й край.

— Та скарб, друже, тут! — крикнув з глибини Найда.

— Тут? — від здивування диякон мало й сам не впав у дупло.

— Тут, піді мною, — відповів Найда. — Кинь-но мені кремінь і кресало,  та й свічку… Зараз оглянемо все!

Аркадій швидко зліз додолу і, діставши із в’юків речі, які попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вірьовці в дупло.

У глибині дупла почулися короткі сухі удари, заблищали іскри й нарешті спалахнула свічка. Найда підніс її високо над головою і лише тепер роздивився місце свого несподіваного ув’язнення.

Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зів’ялого листя й моху.

Найда швидко розгріб цей покрив, і… радісний крик вирвався в нього з грудей:

він побачив щільно вмощені в дуплі дерева три казани; два з них були досить великі, а третій трохи менший.

— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадій, нахиляючись над дуплом і намагаючись розгледіти, що робиться внизу.

— Усі три казани тут, піді мною! Ох і важкі ж, як ми їх витягнемо звідси?

— Обв’язуй вірьовкою, я потягну.

— Де там! Я не можу зрушити їх з місця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.

Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадієм одразу взялися до роботи, й через годину, не більше, в нижній частині липи був уже прорубаний отвір, крізь який приятелі нарешті витягли важкі казани.

Тремтячими від нетерпіння руками вони розкрили один із казанів: він був повен червінців.

Аж дух перехопило в Найди й Аркадія. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незліченними багатствами…

— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очі до неба. — Подякуймо ж господеві милосердному: тепер усе закипить навколо…

XVII

Жахливий бенкет досяг апогею потворності. Сердешні черниці, прив’язані до колон і біля намісних ікон, висіли, наче розп’яття; вірьовки врізалися в їхнє тіло, надто на руках; із саден сочилася кров… З виразу облич і з тихих надривних стогнань можна було судити, які страшні фізичні муки, не кажучи вже про моральні, терпіли страдниці: багато хто з них втрачав свідомість, але їх обливали вином і приводили до тями. Шляхта пила, блюзнірствувала й лихословила. П’яна челядь конкурувала з своїми панами в лайці й неподобствах…

Коли п’яні дотепи, сповнені цинізму й образ, були вичерпані, одному старому ротмістрові спала на думку нова забава — стріляти з пістолів у черниць, голосно називаючи частини тіла, в які мають вцілити кулі.

— У ліву руку он тієї, панове! В долоню! — крикнув ротмістр і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрелив, майже не цілячись. Але він був занадто п’яний і не міг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту різьбу, зачепивши тільки палець нещасної. Дехто, спотикаючись і падаючи, кинувся перевіряти наслідки пострілу.

— Маху дав, пане ротмістр! Ха-ха! — почувся сміх. — Еге, уже постарів пан… рука схибила.

Це зачепило за живе старого рубаку, він вихопив другий пістоль і, крикнувши: