Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силоміць потягнуть до вінця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може віддати її заміж? Адже повстання триває не день і не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамаків, може переїхати з нею десь на лівий берег, куди не долетить навіть звістка про коханого! Та вони тоді й не подумали про це… А тепер що діяти?

Дарина зупинилась на мить у затінку розлогої липи, з болісним напруженням перебираючи можливі відповіді на своє запитання, і, не знайшовши жодної задовільної, пішла далі. «Невже ж він, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарешті її віддадуть заміж за полковника? Ні, ні! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де він, що з ним, щодня ждати звістки про його смерть у бою або страту? Ні, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рішуче мовила сама собі Дарина. — Батька покине, бо який же він батько, коли сьогодні вранці міг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб поділити з ним усе — і небезпеку, і смерть, і славу!

Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї ні охоронного листа, ні вірних супутників; одразу ж на кордоні її схоплять ляхи і, в кращому разі, відішлють назад, до батька. А якби їй і пощастило пробратися через польські форпости, скільки б небезпек чигало на неї у вирі повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увірвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навіть сама смерть у порівнянні з цією страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихід — втекти звідси. Але як?» — охоплена тривожними думками, Дарина все далі й далі заглиблювалася в ліс. Розпач у її душі змінювався надією на порятунок, а надія знову поступалася місцем розпачу.

Нарешті, втомлена й розбита, дівчина сіла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужість… Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчасті верхівки лісу, що збігав схилом яру. Довго так сиділа Дарина, охоплена апатією, коли раптом десь позаду пролунав чоловічий голос. Дівчина виразно почула своє ім’я.

Вона здригнулась і миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустріч з незнайомою людиною в цій глухій пущі, далеко од домівки, не віщує нічого доброго. Із застиглим від жаху серцем Дарина оглянулась і побачила високого на зріст чоловіка в полатаній одежі, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям і одним оком, здалося дівчині знайомим.

— Добрий вечір, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впізнала? Не лякайся: тобі нас боятися нема чого.

— Не впізнала, хоча твоє обличчя знайоме мені, — відповіла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.

— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: і в Лаврі, і на великих дорогах. Був я і в тебе на хуторі, — пам’ятаєш, навесні з побратимами, ще про справи лядські розповідали й панна почастувала нас?

— Навесні? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п’ятеро гайдамаків, розповідали про польські справи, про Найду; тепер її страх де й подівся, а в серці заворушилася радісна надія почути від жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на одній нозі, — сказала дівчина.

— Був і на одній, і на двох, як зручніше, — усміхнувся жебрак.

— Звідки ж теперечки?

— Іду з польської України до тебе, ясновельможна панно.

— До мене? — здивувалася Дарина.

— Атож! До тебе послав мене один значний козак і звелів передати тобі ось цю річ, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з підвішеним до них великим залізним хрестом. Дарина здригнулась і тихо скрикнула… Ці чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.

Жадібно вихопивши чотки з рук жебрака, дівчина мимоволі припала до них губами.

Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожній з яких були вирізані прапори й сурми запорозькі та ім’я одного із відомих лицарів України, починаючи від Наливайка і кінчаючи іменами славних гайдамаків останніх років. На кінці цього разка висів великий залізний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечі, а з другого вирізьблено: «В миру козак запорозький Іван Найда волею божою помре» і рік вступу Найди до монастиря.

Даринине серце аж затремтіло від радості: це він, він, коханий, подає їй звісточку про те, що покинув монастир!

— Орле мій, соколе мій, життя моє, — стиха прошепотіла дівчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарі-лась і хутко промовила: — А хто ж тобі дав їх?

— Козак якийсь, видно, значний…

— Він не сказав тобі свого ймення?

— Ні, тільки дав мені їх із словами: «Вручи це доньці генерального обозного і скажи їй, що орел розбив свої пута…»

— А далі, далі?

— Ще додав: «Скажи, що піднімається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб він оберігав її всюди…»