Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокійніше:

— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогодні ми б з тобою тут не сиділи… Гей, дочко, покинь ці химери, не дивися на дурнів, які, певно, за канчуками скучили. Щоб я більше таких слів не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка користь? Навіщо нам встрявати в чужі справи? Моя хата скраю — нічого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи і пам’ятай завжди: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай.

Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анітрохи не збентежив доччин погляд, він навіть не зрозумів його і вів далі:

— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тільки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотів я — ти умовила… Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачніші. — Обозний важко зітхнув і сів у крісло. — Добру новину скажу тобі, дочко.

А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмішкою вів далі:

— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш ніж поглянеш на нього.

У відповідь дівчина здригнулась і насилу вимовила:

— Хто ж такий?

— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогодні-завтра генералом буде!

— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.

— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюції.

— Тату, я не піду за нього, — рішуче сказала Дарина.

— Що-о?.. — обозний підвівся в кріслі, притримуючись руками за бильця, і втупив очі в дочку, немовби не зрозумівши сказаних нею слів. — Не підеш? То якого ж тобі ще принца треба? Самого губернатора чи сіятельного князя?

— Не князя і не губернатора, а нашого козака.

— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, віддав за козака? Ні, не для того я видряпувався і боком, і поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно… Годі дуріти! Будеш за полковником.

— Тату, та він же москаль…

— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилізти! Дарина спалахнула.

— Хоч би там що, а за полковника не піду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любові — то великий гріх перед богом, і на такий гріх мене ніхто не змусить піти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.

— Ти, ти… Ти смієш? — обозний схопився з місця, обличчя його палало гнівом. В цю мить двері відчинилися, увійшов козачок з пакетом, повідомивши, що його привіз гонець од генерал-губернатора з Києва.

Почувши це, обозний одразу змінився на обличчі. Відпустивши козачка, він розірвав конверт і швидко пробіг очима присланий папір; обличчя його набрало стурбованого виразу.

— Губернатор кличе негайно до себе у важливій справі, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслідком твоїх слів. Зараз вирушаю, довідаюсь, в чім річ. — Він склав папір, сховав його в кишеню каптана і, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотів, щоб слова його голками впились у мозок дівчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогодні… Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як і личить нашому званню і рангу. Та пам’ятай, щоб я більше від тебе дурниць не чув… Піст незабаром кінчається. І коли на те буде божа воля, через два тижні ти будеш дворянкою, полковницею.

Обозний круто повернувся і вийшов.

Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так і закам’яніла посеред кімнати. Тим часом у дворі зчинилася метушня, і хвилин за п’ятнадцять дівчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсівся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слідом за ним помчав і губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота і, перемовляючись, пішла до своєї роботи. Незабаром затих і стукіт коліс ридвана.

З Дарининих грудей вирвалося полегшене зітхання; знесилено опустилася в крісло, та, помітивши у дворі тітку, яка швидко йшла від льоху до хати, квапливо підвелася й вийшла через другі двері в сад. Дівчині хотілося нікого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самій; на одну думку про розпити, нарікання і умовляння тітки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад і, відчинивши хвіртку, ступила в ліс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пішла повільніше. Їй раптом пригадалося, як на цій самій стежині страшна циганка ворожила Найді… Дарині здалось, ніби вона й зараз чує той сухий і скрипучий голос… Дівчина здригнулась, але тривожні думки одразу ж стерли цей спогад…

Після розмови з батьком Дарині все уявлялося в похмурому світлі. Очевидно, він твердо вирішив віддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна річ, не зверне уваги ні на її сльози, ні на її благання, ні на її відразу до нього, то батько, певно, схоче силоміць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихід. Що ж робити? Як врятуватися від цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди і як? Повідомити Найду? Але ж він покинув монастир, і хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лісах, збираючи гайдамаків? А може, вже підняв десь повстання? Та якби вона навіть і знала, де він нині, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вірної людини.