А він? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирі повстання, серед небезпек, підступності? О, думає, думає! Скрізь, де б він не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як він її кохає, не кохав ніхто на землі! І щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Ніколи! Там, у тій келії, в ту страшну хвилину господь заручив їх, і вона не покине свого нареченого ніколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним і на смерть!»

Дарина витерла щасливі сльози.

Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батьківська воля, настирливість полковника, бажання самого Воєйкова… Що ж робити?

Серце дівчини защеміло, але радісні думки прилинули знову і заглушили її тривогу.

Тим часом небо розгорялося дедалі яскравіше, в глибині його вимальовувалися рожеві обриси легеньких хмаринок.

Кілька разів Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрімати.

«Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповісти, як вона страждала ці довгі місяці… Ні, ні, довгі роки, бо з тієї хвилини, коли Найда поїхав од них із Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповісти милому все, припасти до його гордого серця та так і померти разом з ним!»

Тільки вранці, коли сонце вже запалило верхів’я далекого лісу, Дарина трохи задрімала.

Прокинулась вона від того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом і переляком дівчина розплющила очі й побачила схилене над собою лагідне тітчине обличчя.

— Ото розіспалася, ледащо, — мовила з доброю усмішкою стара, помітивши, що її зусилля вже дали деякі наслідки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стріляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснідали. Та й батько якийсь похмурий сьогодні, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспішай. Розкажи, як там приймали вас учора.

При цих словах Дарина відразу пригадала все, що сталося вчора, і щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелі, обняла тітку й дзвінко поцілувала.

— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмішкою зауважила тітка, здивована такою незвичною жвавістю небоги. — Може, якогось вельможного пана в сильце спіймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?

— Спіймала, тітусю, спіймала не князя, а самого гетьмана!

— Бач, чого захотіла! — тяжко зітхаючи, промовила тітка. — Ну, вдягайся ж хутчій: батько чекає.

Тітка вийшла з кімнати, а Дарина почала одягатися. Усе горіло того дня у неї в руках, на серці було так легко, так ясно, що дівчині здавалося, ніби вона не ходить, а пурхає, і тіло її стало легким, мов пір’їнка.

Хвилин через п’ять Дарина була вже готова. Радісна й сяюча пішла до трапезної. Тітка кудись вийшла — на столі стояв її незакінчений сніданок, — батько сидів у кріслі понурий, невдоволений і читав «Петербургские ведомости», привезені з Києва.

Дівчина привіталася й сіла за стіл.

Кілька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потім обернувся до Дарини й докірливо сказав:

— А я тобі, дочко, ще не подякував: спасибі за розумну бесіду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.

— Не розумієш! — похмуро вів далі генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила панові губернатору: «Гайдамаки своїх не чіпають», — передражнив він дочку. — Га?

— То й що? Хіба це неправда, тату?

— Правда, правда… Не з усякою правдою в очі лізь. Та й зовсім неправда, — вигукнув він, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбійник, і гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний війська її пресвітлої царської милості! По лісах із ножем не ховаюсь і добрих людей не грабую!

— І вони не грабують, вони за хрест святий ідуть!..

— Ха-ха! За хрест ідуть, — перебив дочку із злобним сміхом обозний. — А кишені не забувають. Розбійники, гвалтівники, лотри! Га! Ніякого послушенства знати не хочуть. Для них і шибениці мало!

— Батьку, та хіба ви забули про те, що казав нам отець ігумен і вся братія в Мотронинському монастирі? Хіба не крають вам серця страхітливі вісті, що їх приносять утікачі з польської землі? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпів ще ніхто на землі!

— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.

— Скоритися? — з запалом вигукнула дівчина. — Ні, ми повинні об’єднатися всі, всі — козаки, гайдамаки й запорожці — і визволитись од поляків.

— Тс! — просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. — Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твій прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братії вже зробив цей веселий променад.

Дарина мовчала похнюпившись, тільки груди її високо здіймалися та на щоках горіли яскраві плями.