І Залізняк захоплено почав розповідати про колишні подвиги Найди. З якоюсь тривожною цікавістю слухала панна Дарина Залізнякові слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум’янець; кілька разів підводила вона на ченця очі, намагаючись прочитати на його обличчі причину цього не зрозумілого всім кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, між соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залізнякові слова не дійшли до слуху молодого ченця…

— І ось тепер, у таку хвилину, коли всім треба згуртуватися й повстати проти спільного ворога, — гаряче закінчив Залізняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надія всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стіною!

Залізняк сердито підвівся з місця й відійшов до гратчастого віконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

— Сину мій! — неголосно промовив Мельхіседек, торкаючись рукою коліна Найди. — Якщо сіє не тяжко для душі твоєї… Повідай мені, що примусило тебе зректися світу і взяти на себе чернечий сан?

Щось болісне промайнуло в рисах молодого ченця.

— Стомився, превелебний отче ігумене, від світського життя… схотілося послужити богові, — відповів він коротко й сухо.

— Стомився! Не ти б казав це і не я б слухав! — скрикнув Залізняк, швидко обертаючись од вікна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхіседек спинив Залізняка поглядом.

— Сину мій, — заговорив він повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав мені, що зневіра в майбутньому батьківщини привела тебе до монастиря, але пам’ятай — зневіра є найбільший гріх перед господом богом. Ми не сміємо впадати в розпач: розпач — зневіра, а віра в милосердя боже хай не оскудіває в нас до кінця днів наших. Путі господні невідомі: ми бачимо тільки путь наших злигоднів і бід, але не відаємо, до якого кінця він веде нас. — Голос Мельхіседека зазвучав гучно й владно. — І я вірую, і всі ми повинні вірувати в те, що не залишить нас господь навіки в руках католика. Ось їду я тепер до православної цариці, й вірую, і надіюся, що серце її прихилиться до наших страждань і що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер піклуватися тільки про спасіння своєї душі, треба думати про спасіння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрі сіті й уніат, і католик. Ти сказав, що схотів послужити богові? Повернися тоді в світ, бо в світі тепер ти послужиш більше господеві милосердному, ніж за монастирською стіною. Чернечий подвиг можна зберегти і в житті, а вмертвіння плоті залиш немічним старцям, нездатним до боротьби.

Залізняк з надією перевів погляд з обличчя отця ігумена на обличчя Найди.

— Правдиве твоє слово, превелебний отче ігумене, — стримано відповів Найда, — хто може служити господеві милосердному в світі — нехай трудиться в ньому;

але в життєвій боротьбі знесилюються не лише старі; і хто знесилів, нехай послужить богові хоч своєю вбитою душею…

— Ех, панно моя! — з прикрістю мовив Залізняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: «Чому мовчить Запорожжя?» Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращі його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

— Сину мій, — тим часом задумливо провадив далі отець Мельхіседек, — коли не обітниця, чи присяга, чи заповіт батьківський, а єдина лише втрата надії привела тебе в монастир, то паки реку тобі: повертайся в світ. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди і ти її обрящеш. Надія є; господь допоможе нам захистити свій храм від нападу уніатських і католицьких вовків, але треба з’єднати всі сили… Не личить тому, хто може підняти на своїх раменах пуд, підіймати гірчичне зерно. Більший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у світі… Подумай про це.

— Превелебний отче, я вже про все подумав і все вирішив, — твердо відповів Найда.

Залізняк хотів був щось заперечити, але отець Мельхіседек стримав його порухом руки.

— Зачекай, пане полковнику, — мовив він суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! — Отець ігумен звів очі до потемнілого образа, осяяного ’ лампадою, й підвівся з місця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся він до Залізняка, — може, приділиш мені кілька хвилин для одної приватної розмови?

Залізняк квапливо встав і вийшов за отцем архімандритом з кімнати. Слідом за ними підвівся й Найда, зробивши рух у напрямі до дверей.

— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, і тонкий рум’янець залив її обличчя. Найда зупинився:

— Ясновельможна панна має щось сказати мені?

— Так, маю… хочу… зостанься!..

Дарина збентежилась і замовкла.

Молодий чернець підійшов до гратчастого віконечка, що виходило в сад, і спинився.

Наставав ясний, прозорий і тихий весняний вечір… Крізь обсипані білим цвітом гілки яблунь і вишень просвічувало ніжне, з рожевим відтінком небо. За садом, що збігав з гори вниз, видно було на обрії синю смугу широко розлитого Дніпра.