— Справді, іншого й викруту немає! Нужда напосілася на козака, загризла його до смерті. Найкращі лицарі, цвіт Запорожжя, не витримують уже, тікають до чорногорців, до волохів, а то кидають шаблюки й міняють їх на чотки…

— Старі вже, — зауважив ігумен печорський.

— Ех, коли б старі, то було б і по закону, і за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, які щойно досягли слави… Ось і в вашої ясновелебності перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

— Юнак і в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхіседек.

— Не знаю, а тільки шкода: така втрата! — зітхнув Залізняк.

— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос ігумен.

— Може, він, святий отче, інакше назвався тут, — отой, що свічкарем у головному храмі.

— А-а! Ось хто! — розвів руками ігумен. — Тільки здається мені, він ще не посвячений остаточно… А втім, треба довідатись.

— Ех, коли б, пане полковнику, у всіх запорожців було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхіседек.

— Аби тільки нам дозволили… — почав був Залізняк.

— Зрю душею, — натхненно промовив ігумен, — що ні благочестя, ні знедолений люд не загинуть і, аки фенікс, відродяться в славі.

— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхіседекові, — самим податися до Петербурга і там усе пояснити.

— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхіседек. — А я, грішний раб і служитель церкви, дерзаю!

— Амінь! — промовив отець ігумен і підвівся з крісла сотворити молитву. Обід кінчився, всі, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами і, хрестячись, промовили в думці за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець ігумен запросив гостей до сусіднього покою, а сам звернувся до обозного:

— Ваша милость цікавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

— Мені ніяково турбувати вашу ясновелебність, — зам’явся обозний.

— О, пройтися в добрий час нешкідливо, — усміхнувся старий. І вони вийшли з трапезної; за ними пішов і покалічений священик.

Коли Мельхіседек, Залізняк і панна Дарина перейшли до сусіднього покою, то ігумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Січі й бич невірних, пішов сюди, проміняв меч на чотки, надів на себе власяницю?

— Авжеж, превелебний отче, він тут ченцем, — заговорив Залізняк, — у мене серце мало не вискочило від радості, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потім, коли він мені сказав, що навіки розпрощався з мечем, то мене ще гірше охопив жаль і, мов кілок, пробила груди туга… Якщо й обителі почнуть одбирати в України її кращих синів, то де ж їй тоді шукати оборонців?

— Авжеж, авжеж… це так… — задумався архімандрит.

— Мені здалося, що превелебний ігумен сказав, нібито Найда ще не зовсім чернець… То, може, його ще можна відмовити, узнати причину, — зауважила панна.

— Так, мені треба його побачити, поговорити.

— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залізняк. — Я звелю послушникові покликати його до вашої ясновелебної милості.

Залізняк розпорядився. Всі, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з’явився в дверях келар і доповів отцеві Мельхіседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивовані очі на блідому, збентеженому обличчі ченця, який переступив поріг…

Підійшовши під благословення отця Мельхіседека, Найда відступив набік і мовчки зупинився коло дверей, потупивши очі.

Мельхіседек уважно подивився на Найду; суворе, енергійне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

— Чого ж ти одійшов, сину мій? Сядь тут, коло нас, — звернувся він до нього привітно.

Чернець мовчки підійшов і сів на одному з ослонів; хоч він і не підводив очей, але відчував, що панна, яка була в келії, не одриває допитливого, пильного погляду від його обличчя, і від того якийсь дрож пробігав по тілі ченця, але він не виказував свого хвилювання.

— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхіседек, — так багато мені розповідав про тебе, про твою відданість святому нашому благочестю, про славні подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжі.

— Два роки тому, на Запорожжі? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця ігумена, і, не дочекавшись від нього відповіді, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем від запорозького коша?

— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокійно відповів Найда й підвів голову.

— І ти… ти… після всього, що говорив тоді в нас, зважився піти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум’янець, вона раптом різко урвала свою мову й зупинила на обличчі молодого ченця запитливий, здивований погляд.

— Ага! — скрикнув Залізняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двічі на своєму віку, а як же не дивуватися мені, як не вболівати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам із своєї волі пішов навіки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь і слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б і не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!