Коло панни Дарини сидів Залізняк, а між ним і отцем Мельхіседеком примостився згорблений, в убогій полотняній рясі священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кіску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсім не було, — куйовдилося кілька жмутів волосся, а серед них вирізнялися чорні синяки чи струпи; у батюшки, замість правого ока, зяяла червона яма, та й їв він якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.
Обід був на середині. Горілка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, імбиром у цукрі й іншими солодощами — вже була прибрана зі столу. На білосніжній скатертині з’явилися срібні тарілки з юшкою із миньків і стерляді, а замість пляшок з усякими горілками — шафрановою, деревіївкою, березівкою, полинівкою й перегінною на вишневих кісточках, — з’явилися сулії з мальвазією, ратафією та наливками й дзбани з медами та пивами місцевого чернечого виготовлення.
Пан обозний і пан Залізняк віддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.
Розмова після кожного нового заздоровного слова жвавішала, ставала все більше й більше невимушена і зразу ж із загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучі, животрепетні для всіх питання.
— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхі-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, і чи довідалися ви, пане мій, про те, як Російська держава на наше лихо дивиться, і чи не може найласкавіша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемінних одновірців, без вини відданих на поталу папістам і на винищення таке тяжке?
При словах архімандрита, які зачепили кожного за живе, всі змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зітхання, й присутні завмерли, чекаючи відповіді пана Свічки, але обозний мовчав; Мельхіседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слів архімандрита, поспішила перервати ніякову мовчанку й відповіла за батька:
— Ясновелебний отче, батько мій був у його ясної милості Воєйкова, і пан генерал був у нас!
— І що ж, вельможна панно? — перевів Мельхіседек погляд від панни до обозного.
— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, відповідь. — Цариця вболіває серцем за своїх одновірців; всіх скривджених закликає до себе на лівобережні землі, на слобідські, і на донські степи, а в пресвітлої монархині вистачить на всіх вас і земель, і лісів, і угідь. Але оружною рукою на Польщу піти її державній милості не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусідні маєстати тому опір чинять.
— Ох, горе, горе! — тяжко зітхнув ігумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?
— Спасибі матінці цариці за ласку, — обізвався, помовчавши, Залізняк, — продовж їй, боже, віку! Та тільки ось у чому лихо, — з ласки її ніхто покористуватися не зможе: всі шляхи на лівий берег Дніпра затасовані, пани сторожу поставили по Дніпру… втікати не вільно, — хіба що птахом перелетиш, а кого на дорозі впіймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й ліпше вигадають: пани на ці штуки мастаки! — Не так пани, як ті підпанки, ксьондзи та відступники уніати! — зауважив Мельхіседек. — А якою злобою та ненавистю переповнені їхні серця — і повірити важко! Звір лютий не шматує так здобичі своєї, як християни мучать братів своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навіть останнє рам’я; наші храми палять або повертають на костьоли, святині оскверняють, і немає на латинів суду! Звіра жене голод, а ситість гамує його шаленство; гонителів же наших не вгамовує ніщо: ні благання наші, ні стогони, ні ріки гарячої крові — ковзаються, тонуть у ній жертви й викликають лише вящу лютість у ворогів наших, непогамовне алкання крові…
— Блаженні єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив ігумен, — бо узрять сонце правди, а гонителі од лютості своєї загинуть.
— Загинуть! — енергійно підтримав Залізняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!
— Ви, панове, — посміхнувся зверхньо пан обозний, — розбій повсякчас чините. Мало не півстоліття ллється у вас кров, і хто знає, може, це розбійникування й викликає лють з другого боку.
— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залізняк запаленілим поглядом, — не розбійники гайдамаки, а месники за хрест святий і за свою волю! Нападники, розбійники, саме розбійники, силоміць вдерлись у наш споконвічний край! Наші діди й прадіди були його володарями, а не ляхи! А спустошителі наші по-розбійницькому напали на нас, відняли в нас землі, добро, відняли волю… Нас повернули на під’яремний скот, на бидло і не дають навіть молитися нашому богові, як молилися наші батьки!
Обозний трохи зніяковів від палкого заперечення Залізняка і від тих фактів, які той виставив; але він не поділяв крайніх поглядів запорожця, а тому спробував хоч і несміливо, а таки обстояти свою думку.