А Сара, лігши на своїй новій постелі, відчула тільки зараз, як змучилось її тіло, як натомились і опухли ноги й руки, як надірвалися, неначе розбиті на шматки, її груди. Ця надмірна знемога не давала їй заплющити очі, та й пережитий страх стояв іще перед її очима.

Щирі слова жебрачки дзвеніли в її вухах і відлунювалися в битті серця. «Гріх великий не вірити в милосердя бога!» — сказала єврейка, — а християнка повинна б іще більше вірити в любов і милосердя розп’ятого бога! — зринали в її розгарячілій голові думки. — Мене одчай штовхав на страшний гріх, а мій любий сокіл, мій рай, мій Петрусь іще може знайти свою Сару й вирвати її з неволі! Адже все у божій волі… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусеві стогони мого розбитого серця? Я на тому світі, живцем похована в могилі! Ох, і кісток моїх не занесе на батьківщину ворон!» — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потім нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила підвестися. «А може, батько віддав до рук катів і Петруся, і його батька, й батюшку? Але ні, батько останні три дні не відлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, він і догадатися не міг, куди ми поїхали, інакше б нас догнав… Я три дні його ждала, а потім утратила надію. Ой не взнає він ніколи, ніколи, куди мене завезли… і завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпітиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тоді прости мене, боже!»

Сарі пригадалось лагідне обличчя батюшки і його тихі, сповнені щирої ласки слова: «Дитя моє, зло на цьому світі не вічне; від дихання любові воно тане і втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все більше й більше любові…» Нарешті втома взяла своє, й дівчина заснула мов убита.

Наступного дня пізно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розібратися в хаосі вражень і знайти рятівну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповів хазяйці і вкупі з нею обміркував найсуворі-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом і за кожним ударом серця;

треба скоритися — це неминуче; щоправда, на те є один спосіб — але вона присяглася милосердному богові терпіти до останнього… Та й, крім того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очі й уважно обвела ними свою кімнату. Її вразило, як усе змінилося навколо від учора: стіни зовсім оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачків і цвяхів, на яких висів одяг і всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово — в кімнаті лишилося тільки два ліжка та один ослін, і спальня відразу перетворилася на камеру одиночного ув’язнення.

«Отак, — усміхнулася Сара. — Вони дуже заклопотані тим, щоб зберегти ув’язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув’язнення, як пом’якшити серця приставлених сторожів? Ривка хоч і жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тітка? Вона схожа на сову — і очі пронизливі, і ніс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогодні, після ради… О, якщо вона мене візьме в свої кігті, то не втекти мені…»

«От хіба що, — стрепенулася Сара, — мені одне лишилося: відтягти час, і на це в мене один спосіб — хвороба. Отже, треба всіляко не піддаватися лікуванню знахарки-тітки, а приспати її ласкою… І, крім того, треба на грізний час мати під рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини міг мене вирвати з рук катів… Це головне, головне! — захвилювалась вона. — Тільки так я зможу терпіти й спокійно ждати останньої хвилини».

Спинившись на цій думці, Сара стала спокійніша; молодий організм, підкріплений цілющим сном, знову сповнився життєрадісною бадьорістю, в серці зажевріли надії… Сонячний промінь, пробившись крізь щілину віконниці, вигравав у золотій куряві всіма кольорами веселки й сповнював кімнату ласкавим напівсвітлом. Навкруги панувала цілковита тиша, тільки з вулиці чи з двору чути було іноді задерикуватий крик півня та якась пташка підлітала до вікна, й видовжена тінь її то тріпотіла на протилежній стіні, то зникала.

Сара схопилася була досить бадьоро з ліжка, але зараз же змушена була сісти, бо ноги в неї і всі кістки дуже заболіли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволі підійшла Сара до дверей: вони були защепнуті з того боку. Дівчина постукала й прислухалася, але відповіді не почула. У сусідній світлиці, де приймала їх тітка, певно, нікого не було.

«Однак це зовсім незручно», — подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусідню кімнату хтось зайшов, і за хвилину на порозі спальні з’явився батько з господинею дому.

Сара накинула на плечі велику хустку й покірно схилилася, ніби ждучи від мучителів, які ввійшли до кімнати, неминучих ударів. Бліде личко її ще більше поблідло, темні вії закрили очі.

— Хай буде мир над тобою, дитино моя, — лагідно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, і Сара підвела очі на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрілчаста тінь пробігла по її щоках і знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагідність тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.