— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей і зашарпав віжками. Коні, круто повернувши назад, почали дертися на кам’яну кручу, ковзатись і битися; бричка перехилилася.

— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зіскочити з брички.

Від цього крику схопилася в бричці й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дівчина, але на її худому, блідому личку з великими чорними очима лежав відбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквітлий організм. Молода єврейка злякано озирнулась і почала теж кричати.

— Тпру! Тпру! Прокляті! Щоб ви здохли! — заспокоював візник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешігене, мовчіть! — повернувся він до жінок. — Тільки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй і бог простить, а тобі, Ривко, старій дурепі, соромно.

— Oй пане Гершку, випустіть із брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були наші давні знайомі, які зникли безслідно з Малої Лисянки. Але Гершко не міг одійти від коней; він тільки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жінки безпорадно борсались у бричці й злякано верещали. Нарешті Ривці пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв’язані ноги.

— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв’язані ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомиті могла перекинутися.

— Візьми ось ножа! — крикнув Гершко.

Ривка підскочила до брички, мерщій поперерізувала вірьовки, що повпивалися в біле тіло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарі вилізти з брички. Дівчина була така квола, що стояти не могла і зараз же сіла на кам’яному виступі.

Довго прововтузився Гершко з кіньми, поки заспокоїв їх, вивів на шлях і перепряг, бо бричка майже була перекинулася.

— Заждіть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарешті він, додавши пошепки Ривці: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!

Та за Сарою нічого було наглядати; вона, мов тінь, безсило сиділа на камені, і хіба що вітер міг підхопити її і понести в золотисту млу…

Довго не повертався Гершко; він блукав десь поблизу, бо чути було лайку то ліворуч, то праворуч. Та ось нарешті почувся його голос по той бік навислої скелі. Йому відгукнувся жіночий.

— Другого спуску пуриц’ не знайде; наші коні до нього звикли й самі спускаються, іх бін аїд, — казала, виходячи з-за скелі й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахміття. — А ви загальмуйте колесо й зведіть свої коні за вуздечку.

— Що ж, нічого не зробиш, доведеться скакати з цієї кручі, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.

— Я можу провести жінок… я знаю слічну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.

— Хоч їм допоможи, добра ізраїльтянко, — зітхнув Гершко й, звівши до неба очі, додав: — А Єгова заплатить тобі за добре діло сторицею.

— І заплатить Єгова через вас, шановний мій пурице. Я жінка бідна, убога, живу тільки милостинею й щедротами обранців божих…

— Добре, гіт, тільки проведи їх!

Єврейка низько вклонилася Ривці й Сарі на знак того, що вона готова служити їм.

Ривка встала, але Сара хоч і підвелася насилу, не могла рушити з місця. Ривка

з жебрачкою змушені були взяти її попід руки й повести, а правдивіше — майже

понести з гори вниз.

— Чого це вона в вас така хвора? — поцікавилась жебрачка.

— У дорозі захворіла… Лежала все… ну, ноги й попухли, — ухильно відповіла Ривка.

— Зо? Буває, буває… Ось у нашому містечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось і в панночки, аж посиніли!

У цей час наші подорожні вийшли з-за скелі й пішли понад краєм кручі. Перед ними відкрився чудовий краєвид. Долина Дністра здавалася глибокою, прорізаною ущелиною, на дні якої вирувала й билася об скелі досить широка, але вся вкрита каламутною піною ріка. Протилежний берег був теж високий і горяний, але контури його лягали м’якими лініями й кучерявилися темною зеленню лісів, що задивлялися в воду. З височини, на якій стояли наші подорожні, було видно, що за смугою лісів розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробігав світло-сріблястий полиск.

— Ой мамо, як гарно тут і страшно! — скрикнула Ривка.

— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала богові, спокійно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам’яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лівого берега, — не долітає ніякий шум, ніякий гвалт з гори й з інших боків… Ми там у ямі, як на тому світі. Хлопів у містечку мало, ми майже всі свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нібито на горі бунтують хлопи проти панів, а пани наче зібрали конфедератів і ріжуть хлопів, палять їхні села, а де запопадуть, то й наших грабують та вішають… Такі страхіття розказують, мов ті кари єгипетські, або як за Гамана… борони, боже! — торохтіла говірка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас ніхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, із скель!