Але трапезі, здавалося, не буде кінця. Ченці вирішили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усілякі присмаки з’являлися все в більшій і більшій кількості.

Та все ж таки Дарина діждалась кінця.

Обважнілий і підпилий пан обозний пішов спочити перед вечернею. Дарина ж відмовилася відпочивати й, за порадою отця ігумена, вийшла в монастирський сад. В душі її таїлася надія зустрітися там з Найдою, але сподіванка виявилась марною. Найди не було ніде.

Засмучена й трохи ображена, поволі йшла Дарина доріжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.

В душі її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.

«Він повинен був мені розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення і в якому стані знайшов черничок… Це обов’язок кожного посланця… Адже там, на хуторі, він так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечній дорозі… А тепер наче й діла йому ніякого немає ні до монастирів, ні до вітчизни!.. Чому?..»

— Ох, ці настирливі думки діймають, як мухи в спасівку, і нічим не відженеш їх!

Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, ніби злякавшись, що хтось міг підслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повітря долинали звідкись пахощі меду й резеди. Дівчина повернула на вужчу стежку поміж широколистими яблунями й сіла на дерновій лаві: попереду відкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.

«Чому це мене так цікавить кожен погляд його, кожне зітхання і чому мені прикро від його байдужості? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тільки те, що молодий лицар надів чорну рясу? Невже я тільки через любов до багатостраждальної вітчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивідати, яка пані чи дівчина розбила його життя? Ні, тисячу разів ні! — сама собі рішуче мовила Дарина, підводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, і в очах миготіли червоні іскри… — Лицемірство й брехня. Ох, що ж цеі Вир якийсь… і берег тікає з-під ніг…»

Від цієї думки серце Дарини болісно стислося, невимовне гостре почуття самотності й туги охопило її. Побоюючись зустрітися з ким-небудь стороннім у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим більше, що дзвін уже кликав до вечерні.

У церкві було багато прочан, коли Дарина ввійшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченці.

Вони зупинилися біля протилежного криласа. Дарина глянула в той бік і відразу ж побачила Найду; очі їхні зустрілися на одну тільки мить, але зразу ж Найда потупив погляд і так і не обернувся до Дарини до самого кінця служби.

Погано спала тієї ночі панна і вранці встала сумна й збентежена… Цілий день провела вона знову в монастирі, але Найда, видно, уникав зустрічі з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третій день, під час раннього сніданку, отець Мельхіседек сказав своїм почесним гостям, що він допіру одержав листа від ігумені Лебединського жіночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит уніатський має намір за всяку ціну вирвати в неї монастир і повернути його в уніатський. Митрополит спантеличує усіх, кажучи, що він, Мельхіседек, поширює тільки неправдиві чутки про королівські декрети, що король одхилив усі прохання схизматів та інтерцесії іноземних дворів, що схизма всюди буде знищена, а ті, що доброхіть не приймуть зараз же унії, будуть жорстоко покарані, і от деякі з черниць, маловірні, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унію, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усім, що коли в монастирі хоч мала частина братії захоче перейти в унію, то такий монастир переходить уже до єпархії митрополита уніатського, а тому мати ігуменя просить його, отця Мельхіседе-ка, прислати їй автентичний список королівського декрету, а також когось із вірних статечних людей, щоб умовити й утримати маловірних.

— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обіцяли відпустити мене.

— Обіцяв, але вирішив, що тобі краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києві у пана губернатора точне підтвердження королівської відповіді цариці, та й з тобою пошлю козаків з десяток-другий, а для охорони твоєї ще візьму в пана губернатора листи до знатних польських осіб.

— О, сіє не пошкодить, не зважаючи ні на що, — погодився Мельхіседек. — А я тим часом пошлю їм сьогодні автентичний список королівського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього ніхто не зуміє переконати малодушних. Він став тепер моїм першим помічником.

Дарина зашарілась.

«Найду пошлють сьогодні з монастиря, вони виїдуть до Києва, і, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, ніколи… Ні! Треба побачитись, треба поговорити».

І нараз у неї мимохіть загорілося бажання побачити Найду, повідати йому про все й попрощатися, хоч би й навіки…