Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стіни.

— Панно… панно… — схвильовано промовив Найда, ступивши кілька кроків до неї. — Ти плачеш… Дарино… — додав він несміливо. Останнього слова Дарина не чула.

— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й різко, віднімаючи руки від очей і обертаючи до Найди обличчя. На віях її ще блищали сльози, але очі паленіли гнівно й збуджено. — Плачу. Але що тобі до того, преподобний отче? Тобі байдуже і до мене, і до нещасної вітчизни! Іди ж бий поклони й радій спасінню своєї душі!

— Панно, що ти говориш?

— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вітчизни доля рве мені душу, бо не бачу вже ні єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі! Невже ти можеш вірити в цей мир? Чи знаєш ти справжні наміри держав? Ні, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досі я думала, що ти ще любиш свою батьківщину, але бачу — помилилася я в тобі, смиренний отче.

Останні слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

— Ні, — перебив він Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.

Найда розправив плечі й гордо підвів голову; від цього руху він став, здавалося, ще вищий і могутніший.

— Ти не помилилася в мені, я зрозумів усе й давно вже прочитав між рядками королівських декретів і милостивих інтерцесій те, про що ти кажеш мені зараз. І знай: як тільки сейм одхилить наші вимоги, як тільки ляхи простягнуть знову руку на нашу віру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю під свій стяг козаків, гайдамаків і всіх, кому ще дорогий наш край.

Радісний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед і застигла на місці, чекаючи якогось вирішального слова, що, здавалось, ось-ось мало зірватися з уст ченця.

— Відчай, ганебна слабкість і нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далі Найда, — але я їх поборов у собі, і відчай, і кохання.

— Хіба та, котру ти кохаєш, померла? — несміливо перебила його Дарина.

— Ні, вона жива.

— Не кохає тебе?

— Не сміє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмішка. — Безмірно вища за мене.

— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навіть королевою, то не могла б стояти вище за рятівника вітчизни!

— Рятівника вітчизни! — повторив з гіркою усмішкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вітчизну, хоча б він поклав за неї тисячу разів своє життя. Колись рятівників вітчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тільки шибениця й паля.

— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вітчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кінця. Для такого лицаря можна забути все на світі. За ним можна з радістю піти всюди, навіть на шибеницю, на палю, на тиранські муки й саму смерть.

— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, підходячи до Дарини.

— Так, я, вельможна панна, — твердо відповіла Дарина, не одриваючи від Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як і ти. Там,.де йдеться про моє серце, я не поступлюся ні перед ким…

— І ти б віддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. І, не закінчивши фрази, зупинив на Дарині палкий благальний погляд.

— Я віддам його тільки тому, хто не пошкодує життя заради батьківщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи від Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав і сказав голосно:

— Брате Іоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

— Зараз буду, — відповів Найда і взяв Дарину за обидві руки. Якусь хвилину

він дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом і потім промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам’ятай же, Дарино, що ти сказала мені.

— Буду пам’ятати й ждатиму.

XI

Лівий берег Дністра, зокрема між Могилевом і Ямполем, являє собою гірський кряж, який то відступає, то наближається до ріки. Ці вапнякові, з гранітними брилами гори спускаються до Дністра страшними кручами, прямовисними скелями, увінчаними подекуди природними бійницями, котрі народ прозвав «чортовими пальцями». Вузька долина, від підніжжя гір до ріки, що подекуди губиться зовсім, геть уся вкрита виноградниками, і її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що поорані, ніби зморшками, блідо-жовтими тріщинами. Біля містечка Кам’янки лівобережні гори досягають найбільшої височини й грізно насуваються на ріку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевій імлі, що оповила безмежну широчінь, яка ховалася ще за крутим підйомом кам’яної дороги. По дорозі, гуркочучи й підскакуючи на камінні, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами’. Серед тих бебехів стирчали, немов загрузли в них, дві людські постаті: голова чоловіка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в брудні ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посірілою від пилу ярмулкою, з-під якої теліпалися мокрі, розкручені, мов мачула, пейси. Голова жінки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрі коні, але далека дорога виснажила їх зовсім. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись і зупиняючись досить часто. Візник не звертав на коней ніякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрімав. Та коли коні дійшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тільки зупинилися, але навіть позадкували і цим рухом так трусонули бричку, що від поштовху у візника впала з рудої голови ярмул-ка і весь він стрепенувся від переляку.