— Ех, покора і терпіння! — не витримав і прорвався Аркадій. — Багато вони нам допомогли! Слави мучеників зажили!.. Ха! А віру й народ довели до цілковитого знищення… У славному терпінні!.. Боронитися од гвалту й розбою терпінням? Ха-ха! Багато виборемо…

— Брате! Не суемудрствуй і бунтівливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхіседек. — Христос сказав: «Аще ударять тебе в ліву ланіту — підстав праву, а хто меча підняв — од меча й загине».

— Коли мова йде про саму тільки мою шкіру, то й підставляй її… в своєму ділі твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадій, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очі… Та Христос же сам не помилував крамарів і міняйл, які залізли в його храм і заходилися торгувати, а взяв він у руки вірьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарів — за двері!

— Ти блюзнірствуєш! — сплеснув руками Мельхіседек. Архідиякон одразу змовк.

— Отець Аркадій від щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любові до народу й до святої нашої віри… І хіба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душі можна охолодити, але вбити в ній любов до братів… не можна!

— Маловіри! — гаряче озвався ігумен. — Господь є промислитель наш: він покарання, він і суддяї Без волі його не впаде і єдиний волос. Усе твориться в світі з волі царя царів…

— Виходить, якби ми підняли на розбійників і напасників довбню, то це теж було б з волі вседержителя? — буркнув Аркадій і, схаменувшись, замовк остаточно.

Отець Мельхіседек сумно подивився на всіх і нічого не промовив, тільки полегшив свої груди болісним зітханням. Але що в тому зітханні таїлося? Скорбота за непокірних духом чи мимовільна згода з їхніми думками?

Усі задумалися.

«Отже, все скінчиться примиренням, — майнула в Найдиній голові думка, — бідолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здійняти за нього меча не буде, — і цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвіятись… А мені ж як? Спокійно доживати віку в монастирі чи впасти в легкодухість? Ні, ні! Але душно тут, давить груди ця ряса… ні діла, ні життя! Ось і Аркадій, і навіть старець Єлпідифор не вірять в обіцяний мир, а вірять тільки в силу відсічі… А циганка яких страхіть мені наговорила! Згадаю — і досі волосся на голові ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нічого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!..»

Мельхіседек нарешті підвівся з свого місця, прошепотів молитву перед розп’яттям і промовив лагідно й тепло:

— Не будемо бентежити свій дух сумнівом, братіє, кольми паче в дні радості, в дні посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архіпастиря, я покладу його в скарбничку.

Низько вклонившись. Найда передав архімандритові великий аркуш паперу, списаний в’яззю, із словотитлами й іншими надрядковими знаками. Мельхіседек розгорнув його, розіклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли він почав легким постукуванням згортка об ручку крісла вирівнювати його краї, з рурочки несподівано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повітрі два-три рази, залетів під лавку.

— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно діставши з-під лави папірця, подав його архімандритові.

Мельхіседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими літерами. Поволі підніс він до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий зміст незрозумілих слів. Усі з живою цікавістю дивилися на архіпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блідістю.

— Звідки взявся папірець сей? — звернувся нарешті Мельхіседек після довгої мовчанки до Найди.

— Не відаю, святий отче… Мабуть, був усередині згортка. • — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.

— А що в ній написано? — стурбовано спитав Єлпідифор.

— Смертний вирок мені від ляхів. Усі перезирнулися й закам’яніли.

— Заспокойтеся, братіє, це не вперше, — промовив з доброю усмішкою Мельхіседек. — Тільки раніше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко і врозум-ливо. Спасибі, хоч попереджають.

— Але треба вжити всіх заходів, — захвилювався Єлпідифор.

— В ім’я бога, в ім’я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насміляться, — смерть їм!

— Без пощади! — крикнув архідиякон, і очі в нього налилися кров’ю.

— Якщо я потрібен, то господь захистить мене, мої друзі, — спокійно сказав ігумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось підійшов до дверей келії і промовив:

— Господи, Ісусе Христе!

— Помилуй нас! — відповів Мельхіседек і додав тремтячим голосом: — І душу, і життя наше тобі віддамо!

На порозі з’явився молодий послушник і, підійшовши під благословення, сказав, що прибули виборні від якоїсь громади з священиком і просять, щоб отець ігумен вийшов до них на пораду.

— Поспішімо, братіє, до прибулих, — промовив Мельхіседек. — Ти, Найдо, підожди мене тим часом тут, щоб написати відповідь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадію, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руці божій! — закінчив Мельхіседек і поквапно вийшов з келії.