Повернувшись, Гутчин дізнався про смерть Яворницького.
ЖИВИЙ В УЯВІ НАРОДНІЙ
ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР[71]
Зустрілися два дніпровські лоцмани та й повели між собою розмову про Яворницького. Один з них і каже:
— Ти чув, що Яворницький помер?
— Чув, та не дуже вірю, — відповів другий.
— Чому ж не віриш?
— Тому, що Яворницький характерник. Он що!
— А що це?
— А те, що він тільки про око людське вмер, а справді живий. Він, кажу тобі, може у що завгодно перевернутися, бо все знає, і все бачить, і все може зробити.
— А де ж він тепер?
— У Січ переселився. Він усіх гетьманів бачив, усіх кошових отаманів знав, бував на їхніх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те його й прозвали запорозьким батьком. Ти бачив, скільки він книг понаписував?
— Ні, не бачив.
— Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати — темна ти людина!
— Я й справді темний, бо не вчився, неписьменний. Так ото й розкажи мені, що він найголовніше написав?
— Про всіх запорожців історію склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще ж і книги якії Кожна з них пуд ваги має.
Ніяк не менше — сам підіймав. Так отож, щоб ті пудові книги написати, треба було вік жити в Січі. І він там жив і тепер там вештається — до всього придивляється, до всього прислухається і все собі щось записує, а потім складав отакенну тобі історію. Там усі запорожці в нього виведені.
— Ну, а як же він ото знається з кошовими отаманами, коли їх уже немає?
— Скажу тобі й за це. Недавно був я в Капулівці. Сидимо з одним дідом під повіткою, балакаємо про всяку всячину. І про Яворницького, згадали і про кошового Сірка. Так отой чоловік мені й розказав:
«Дивлюсь, каже, а біля Сіркової могили надвечір сидять двоє. Хто б ти думав? Сірко і Яворницький. Кошовий Сірко був при повній амуніції, а Яворницький такий, яким ми його бачили в човні на Дніпрі, — в капелюсі, з ціпком у руках. Вуса в обох — вниз, по-козацькому. Ось Яворницький і каже Сіркові: «Ану, Іване, склич сюди своє козацтво!» Тоді Сірко як свиснув, як тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то землетрус, аж воно Сірко команду давав. Враз, як з-під землі, вивалили запорожці. На них червоні жупани, сині шаровари, зброя виблискує — все аж горить. Зібралися козаки, і всі хоч зараз тобі — в похід на орду або на турка готові. Яворницький підійшов до одного, до другого, вдивляється їм у очі, лапає їхні широченні плечі, милується запорожцями, щось питає, жартує. Сміх, як грім, гоготить. Аж тут де не взявся Рєпін. «Ану, стійте, козаки! Пождіть хвилиночку. Я ось вас на олівець візьму». Яворницького він посадив за писаря, одягнув його в інше вбрання, поставив біля нього кошового Сірка. А далі все — запорожці; хто сидів, хто стояв, хто горілку пив — усі були при якомусь ділі. Оце якраз тоді вони й складали пресмішного листа до турецького султана. А писав отого листа сам Яворницький.
— А ти читав того листа?
— Ні, не читав.
— Ну, якщо ти й листа не читав, і не чув про нього, то який же ти лоцман? Де ти виріс? Зайди в музей та прочитай. Ти знаєш, що такого листа ні один гетьманський чи навіть царський писар не зміг досі скласти! Так ото запорожці та й сам Сірко попросили, щоб Яворницький сів за писаря та утнув їм так, щоб у султана мурашня за спиною полізла. О! На це він був великий мастак.
Так отой художник Рєпін зняв їх на картину і зробив так, що Яворницький і Сірко стали паче як невмирущі. Їх тепер знає весь світ. Вони й тепер появляються інколи на Січі…
ЧАРОДІЙНЕ ВЕРЦАДЛО
Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тільки чужоземні мови знав, а добре розумів і чортячу мову. Кажуть лоцмани, що бачили, як він розмовляв з тими чортами, які водяться в Дніпровських порогах.
Ото, було, тоне Яворницький в Дніпрі, а чорти — тут уже, як вродилися. Зразу ж його під руки хапають, рятують, скоріше до берега виносять.
А чому чорти в нього на послугах? Він такий, що може хоч якого хочеш чорта заставити служити собі, помагати в його ділі. А все йде від того, що Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, ніяка шабля їх не бере, і жодна куля не проб’є. Кажуть, що такі характерники були в Січі. Ото перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді — як ударять запорожці по орді, так їхні погані голови, як ота капуста з качанів, летять.
У Яворницького було таке верцадло, яким він міг бачити навколо себе за декілька кілометрів. Він бачив, що діється на великій глибині під водою, бачив, що твориться в небі. А відкіля воно все це пішло? Отож від того, що Яворницький перейняв усе від старих запорожців-характерників, які знали потаємні думки людей.
Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатися у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.