Махно був хитрий, а Яворницький ще хитріший. Він не боявся ні царя, ні міністрів, ні самого Махна. І таки добре обдурив його.

Ось іде Яворницький, а до нього підскакує ад’ютант Махна й питає;

— Правда, Що в музеї висить шабля запорозького полковника Гладкого?

— А хоч би й правда, то що?

— Бережіть! Побачить Махно — забере!

Яворницький одразу зметикував: «Якщо про цю шаблю дізнався Махно — треба її сховати».

Подався він у музей, схопив шаблю Гладкого і сам сховав її в підвалі, закидав усяким мотлохом.

Ось підлітає на фаетоні Махно до музею.

— Де шабля Гладкого?

— Ходімте, покажу.

Привів Яворницький Махна до одної вітрини, ткнув пальцем у поржавілу, без руків’я шаблю і каже:

— Оце вона!

— Не може бути! Мені казали, що шабля Гладкого покрита золотом, а це шматок іржавого заліза!

— Для кого іржаве залізо, а для музею — скарбі

Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нічого з того не вийшло, він таки не показав коштовної шаблі.

Як дізналися ж махновці, що їхній «батько» вийшов з музею без золотої шаблі, аж скипіли. «Ну, нічого, — кажуть, — все одно вона буде наша!»

Їм хтось сказав, що шабля знову появилася в музеї і висить у залі проти скляного даху. Тоді бандити вирішили викрасти її. Залізли вони вночі на дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залізні гаки, щоб виловити запорозьку шаблю.

А Яворницький теж не дрімав. Він ще звечора помітив, що махновці чогось гасають біля музею.

Під ту саму ніч Яворницький укупі з сторожем пішли в засідку. Наділи теплі кожухи, здобули десь валянки і всю ніч вартували. Чують — брязь на дахові скло. Зирк, а зверху вже лазять махновці. Гаки на мотузках спускають.

— Зразу видно, чиї це синки до нас у гості лізуть! — пошепки сказав Яворницький сторожеві. — Aнy, Іване, схопи мені отого гака!

Сторож швидко підбіг, схопив гака і з ним до Яворницького. А той узяв того гака і підчепив ним важелезну статую Христа.

— Ну, хлопці, сіпайте, тягніть угору!

Сіпали вони, сіпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак ніяк не піддається, навіть з місця не ворухнеться, неначе за нього сто чортів вчепилося.

Яворницький і каже сторожеві:

— Ти бач, які мудрагелі, шаблю захотіли! Не для пса ковбаса — не для кота сало!

— Кидайте мотузку, ходім відціля! — сказав хтось з махновців.

— Та й справді! — озвався другий. — Де ви бачили, щоб у Яворницького можна було щось вирвати! Тікаймо, мабуть, скоріше, бо як застрянемо з цими гаками, то наробимо собі лиха.

Та довелося їм тікати раніше.

Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром від махновців і сліду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армія.

ЧАРІВНИК СЛОВА

На обласній конференції письменників у Дніпропетровську у 1965 році мене познайомили з новою для мене людиною. Скромний, низенький, худорлявий, трохи зігнутий літами сивенький дідусь, якому вийшло вже за вісімдесят років, але він був ще досить рухливий, допитливий і мав добру пам’ять. Це — дніпродзержинський лікар Олекса Васильович Коваленко. Ім’я його стало відоме широкій літературній громадськості. До декади української літератури й мистецтва в Москві вийшла в світ у перекладі на українську мову невеличка, вишневого кольору книжечка — найвидатніший літературний пам’ятник Київської Русі «Слово о полку Ігоревім».

Цей поетичний переспів належить перу старого Коваленка, який п’ятдесят років свого життя віддав охороні здоров’я людей, захоплюючись одночасно й українською літературою. Майже сорок найкращих років свого творчого життя цей самовідданий трудівник віддав вивченню та перекладу «Слова» на українську мову.

Олекса Васильович вдалим віршованим переспівом «Слова» надав йому чарівного звучання. Літературну працю Коваленка високо оцінили.

— Скажіть, будь ласка, Олексо Васильовичу, — звернувся я до нього, — чи ви часом не знали академіка Яворницького?

— Як то не знав! Знав, та ще й добре. Мені довелося слухати його лекції з археології, які він читав для вчителів, не раз я був у музеї, вдома в Яворницького, приносив йому записані народні пісні, перекази, окремі слова. Я навіть більше вам скажу: тисяча дев’ятсот п’ятого року мені довелося в нього переховуватися від жандармів, які ганялись за мною, мов хорти за зайцем.

— Цікаво, може, розкажете, як це було,

— Це довга штука. Давайте іншим разом.

— Тоді, будь ласка, заходьте до мене, і там докладно поговоримо про це й про ваші творчі взаємини з Дмитром Івановичем.

І ось до моєї квартири завітав гість з Дніпродзержинська. Невеликий на зріст, худорлявий, скромний, привітний дідусь з палицею і портфелем в руках. На ньому благеньке пальто та кашкет захисного кольору. Його тут знають як людину великої душі, талановиту, гуманну, з щирим і добрим серцем.

— От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав свої спогади, які вам обіцяв. Взяв було перо, почав пригадувати про мої зустрічі з Яворницьким, а сльози заливають очі — важко… Декілька разів брався писати, нарешті переміг емоції, написав, візьміть, може, використаєте.