— Чув, що збираються. Але я — проти. Навіщо нагадувати ювілярові про його старість, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощів од таких шанувань.

Але ювілей все-таки відбувся.

І коли Дмитро Іванович вийшов на трибуну, всі підвелися з місць і довго аплодували йому.

— Дорогі друзі мої! — Почав свій виступ учений. — Ви сьогодні мені відкрили мене. Я ще не зробив підсумків свого життя. Це ви зробили. Як добрий господар восени збирає з своєї ниви зерно і подову, так і я в своєму житті збирав усе. В моїх літературних працях є і зерно, і полова. Мине який час, і все це забудеться. Зерно ж моє — зерно чистеє, відбірне, яке я збирав усе своє життя, — це музей! Блаженної пам’яті Олександра Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею, а мені випало велике щастя довершити це добре діло. Радісно мені на серці, що мою працю в музеї ви тут високо цінували. Це окрилює мене, додає сил, викликає бажання щедро служити народові, своїй рідній Вітчизні. Пам’ятайте — музеї існуватимуть вічно, бо вони показуватимуть майбутнім поколінням, чим людство в своїй творчості було і чим воно стало.

З нагоди ювілею його тепло вітали численні радянські установи і організації, наукові товариства, письменники, артисти, художники, друзі й побратими. В катеринославському робітничому журналі «Мартен» була опублікована стаття про ювіляра. В ній відзначалося, що наукові праці Д. І. Яворницького написані «настільки популярно, художньо і разом з тим науково, що, читаючи їх, мимоволі переносишся в ті давні часи боротьби народу за свою незалежність». Відзначалась також велика громадська діяльність, його внесок у музей та виховання студентів вузу. «Як лектор у робітничих районах, професор вузу, керівник екскурсій, співробітник і розповідач Дмитро Іванович користується повагою і любов’ю»[70].

Після зборів до Дмитра Івановича підійшов Корсуновський. Яворницький взяв його під руку, і вони разом попрямували додому. Того вечора Дмитро Іванович довго не міг заснути.

Ось про все це і думав Олександр Павлович, коли стояв навколішки біля могили.

«УЛАМОК ФЕОДАЛІЗМУ»

Цей ярлик з «легкої руки» недолугих журналістів переслідував у 30-ті роки академіка Д. І. Яворницького. І ось до музею зайшла трійка — комісія по чистці апарату музею. Засіли в кабінеті директора. Всіх звідти вигнали. Потім через деякий час вийшов голова трійки й каже:

— Яворницький, заходьте…

Той зайшов, став перед ними. Ніхто не запросив присісти.

— Розкажіть, з ким ви мали зв’язок? — почав голова. Яворницький зрозумів, чого вони добиваються, й сказав:

«Пишіть: — з графом Толстим, Рєпіним, Махном, до якого ходив у штаб, щоб врятувати музейні скарби…

— Досить! Нам усе зрозуміло. Та-а-ак… значить, з графом, виходить? І з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганяємо з музею. Такий директор тут не потрібний.

Дмитро Іванович пишався своїм знайомством зі Львом Миколайовичем Толстим та Іллею Юхимовичем Рєпіним, а тут раптом… Та спантеличило академіка інше. Ніхто в цілому світі не міг винайти для Яворницького покарання жорстокішого, ніж ці троє — комісія, В своїй беззастережній глухій жорстокості вони нагадували скоріше трибунал войовничих невігласів.

Де ж їм, отим псевдопролетарським ревнителям, було знати, що викорчовують мало не останнє з могутніх розлогих дерев народної культури?..

З Яворницьким чинили поза всіма правилами поваги до віку, до особи вченого і його справи. Швидкорукі газетярі відчули вітер кампанії. Навздогін трибунальним звинуваченням запістрявіли розмашисті рядки. Ми й досі сором’язливо обминаємо ці сторінки з історії обласної преси.

А було ж… І «феодальні концепції», і «не зовсім марксистські погляди». Ці звинувачення на той час були чи не страхітливіші за кримінальні. Стати на захист академіка журналісти не наважилися. Основну справу Дмитра Івановича було вже завершено. Музей існував, жив своїм життям, залишаючись способом життя й мислення академіка. Саме цього вирішила позбавити його комісія, що більше нагадувала трибунал.

Однак через три місяці з Наркомату освіти республіки надійшов вибачливий лист: вченого поновили на роботі. Та пошана й можливості для плідної роботи так і не відновилися повною мірою. Не без допомоги місцевих писак колеги-співробітники почали зводити на професора наклеп за наклепом.

Саме через подібне «благодіяння» Дмитро Іванович і опинився у приймальні по розгляду скарг, пропозицій і побажань трудящих Окружного виконкому, де на той час завідуючим був Захар Борисович Гутчин. Серед багатьох того дня відвідувачів Гутчин упізнав сиві вуса й окуляри академіка.

— Що трапилося, Дмитре Івановичу?

— Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте.

— Ми обов’язково розберемося в усьому. А ви, професоре, ідіть собі й заспокойтесь. Ми вас про все повідомимо.

Вчений пішов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його справи. В листі йшлося про речі дуже й дуже тривожні. На Дмитра Івановича зводив брудні наклепи новий директор заснованого ним музею. Яворницького, цього невгамовного збирача старовини, звинуватили у викраденні музейних експонатів.