— Яз Місхора. Познайомимося — Корсуновський Олександр Павлович. Колись жив тут, у Дніпропетровську, але за станом здоров’я переїхав до Криму. Та оце й приїхав, щоб вклонитися його могилі.

Дід Білий дізнався, що Корсуновський — інженер-фізик, йому тоді вже перевалило за 60 років.

Сторож і прибулий сіли на скамниці і довго гомоніли про Дмитра Івановича, їм було що згадати, бо обидва добре знали вченого.

Згодом і мені вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали з ним листуватись, а незабаром і зустрілися. В його пам’яті збереглося багато цікавих епізодів з життя Яворницького.

В 1918 році до рук юнака Корсуновського, який тоді жив у селі Ковпаківці, Новомосковського повіту, випадково потрапила книжка Д. І. Яворницького «По следам запорожцев». Він почав її читати і не відірвався, поки не закінчив.

Тоді ж від місцевого вчителя Корсуновський дізнався, що автор цієї книжки — живий, працює в Катеринославі директором історичного музею.

Через три роки Корсуновський став студентом інституту народної освіти. Там він і побачив Яворницького. І хоч юнак спеціалізувався на фізиці, але йому кортіло послухати лекції Дмитра Івановича. Потрапив на одну з них, яку професор читав перед самими канікулами.

Ось Дмитро Іванович зайшов до аудиторії — трошки сутулий, сивий. Всі встали й шанобливо привіталися. В залі відразу запанувала тиша. її ніхто не насмілився порушити бодай найменшим рухом протягом усієї лекції. Пролунав дзвінок на перерву, але з місць ніхто не підводився.

Кінчаючи свою лекцію, Дмитро Іванович звернувся до студентів з особистою просьбою, щоб записували вони духовні скарби народу.

Яворницький не вперше звертався до своїх вихованців з таким закликом. І вони з великою охотою збирали зразки народної мудрості і пам’ятки історичної минувшини.

Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора і почав розпитувати про історію експонатів.

Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповів йому про найцікавіші речі, а потім спитав його:

— А чому ви так цікавитесь музеєм?

— Хочеться знати історію рідного краю. Ой як хочеться!

— Це дуже похвально, юначе. Минуле допомагає краще зрозуміти сучасне. Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповім.

Зустрівши іншого разу Корсуновського, Дмитро Іванович несподівано спитав його:

— Ви українську мову добре знаєте?

— Та наче знаю.

— Тоді ось вам аркуш паперу, напишіть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б своє враження про музей.

Корсуновський сів за стіл і написав. Яворницький пробіг очима папірець, задоволене усміхнувся і сказав:

— А тепер у мене буде до вас прохання. Допоможіть мені словника переписати. Ви зможете це зробити, у вас є вільний час?

— А чому ж, допоможу!

Дмитро Іванович запросив юнака до себе додому. Він узяв з полиці паку списаних аркушів і поклав перед собою.

— Оце, Олександре Павловичу, мій найголовніший скарб.

Трапилось так, що я свої розкопки почав з могил. А треба було починати не з могил, а з оцих коштовних перлин. Адже мова людей — найцінніше багатство. Я часто жалкую і не можу собі простити, що так пізно взявся за цю роботу. Коли б раніше я кинувся, давно б уже написав українського словника. А тепер наздоганяю, та, мабуть, уже не встигну надолужити прогаяне. Ось бачите, які гори я зібрав! А кінця ще не видно. Ви ж уявіть собі, скільки Ще не зібрано невмирущої народної мудрості! Життя не чекає, треба поспішати…

Дмитро Іванович брав чверть аркуша, читав з нього, вимовляючи кожне слово з великою любов’ю, з якимсь особливим смаком.

— Оці аркуші, Олександре Павловичу, треба переписати для друку.

Молодий помічник гаряче взявся за діло. Завзятий ентузіаст переписував словник близько семи років.

Дмитро Іванович був веселий і дотепний співрозмовник. Вечорами він частував гостя розповідями з своєї «бувальщини». Коли в нього був особливо гарний настрій, він артистично зображував царя, міністра, урядника або попа — будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрічатися в житті.

Якось зайшла розмова про походження пісень. Дмитро Іванович спитав. свого помічника:

— Ви любите пісні?

— Дуже люблю.

— Ану, проспівайте яку-небудь народну українську. Корсуновський згадав, що вчора був на концерті і чув пісню «За Німан іду я». Він заспівав її.

Дмитро Іванович уважно прослухав, а потім несподівано засміявся.

— Хіба ж це народна пісня? Це ж, голубчику, романс, підробка під народну творчість. А чули ви, Олександре Павловичу, пісню про вдовиного сина?

— Ні, але з радістю послухаю і для себе запам’ятаю. Дмитро Іванович старечим, але приємним голосом протяжно виводив:

0-о-ой у полі билинонька колиха-а-ається,
А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-ається…

— Чули таку? — перепитав Дмитро Іванович гостя. — Оце вам справді народна.

Якось навесні 1925 року Корсуновський спитав Яворницького:

— В цьому році вам, здається, минає сімдесят років. Чи не збираються відмічати цю дату?