— Дуже дякую, радий, що принесли спогади. І тут Олекса Васильович розповів, як його разом з земляками-революціонерами рятував Яворницький в своєму музеї.
— Як я вже казав, мене, за участь в революційному русі, переслідували жандарми. Я від трьох сіл був обраний делегатом на Всеросійський з’їзд Селянської спілки в Москві. Про це ви можете прочитати в цій книзі, що я приніс з собою: «Революція на Україні 1905 — 1907 років», Тут, на шістсот шістдесятій сторінці, про все, що я розповідав, сказано. Поліцейський наглядач Поручка погрожував вчинити наді мною розправу. Дякуючи побратимам, я вчасно вислизнув з його рук. Куди ж податись? Прибув у Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрів Яворницького, розказав йому про свою гірку долю. Дмитро Іванович повів. мене в підвальне приміщення музею. Там стояло ліжко; відкілясь узялася подушка, одіяльце. «Оце ваша кімната, — каже він, — живіть тут собі на здоров’я і не бійтесь нічого; будьте як у себе вдома». І зажив я там, як у бога за пазухою. Як же я безмірно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мій земляк — вчитель Іван Маркович Чорнойван, який уже відбув три роки поселення (висилку) до Сибіру, а тепер знаходився «на положении неблагонадежного элемента», що його в усякий час могли цапнути «блюстители покоя». Сам він з Новомиргорода Херсонської губернії.
Хоч і в затишному місці переховувався О. В. Коваленко, але серце кликало на волю. І він інколи з ризиком для : життя виходив з підвалу. Бувало так, що вночі, вибравшись з підвалу музею, О. В. Коваленко гайне в Кам’янське, а там, на квартирі доброзичливого лікаря О. Я. Сахнепка, де зберігався його селянський одяг, переодягнеться і тоді пробирається до близьких його серцю сіл: Романково, Аули тощо. А десь через два-три дні, знову вночі, повертається до підвалу музею.
Дмитро Іванович знав: Коваленко і Чорнойван лишилися в скрутному становищі, за душею — ні копійки. І хоч про це його «утриманці» не говорили, але він здогадувався і подбав про них. Часто й густо через прибиральницю музею Марію Попову присилав їм обід і вечерю. А щоб без діла не сиділи, вчений приносив їм для переписування свої твори — лексичний матеріал, потрібний вченому для складання українського словника.
Настала весна. Десь в кінці березня 1906 року О. В. Коваленко з документами лікаря О. Я. Сахненка та з своїми друзями Чорнойваном і М. О. Ткаченком вночі вирушили на пристань, а звідти пароплавом взяли курс на Київ. Цим самим вони дезорієнтували агентів поліції і благополучно зникли з їх очей.
Спогади Коваленка свідчать про тепле ставлення Д. І. Яворницького до людей, які в своїх серцях плекали революційні ідеали.
Бачачи, що натрапив на живого свідка, який може додати невідомі фрагменти з життя дорогої мені людини, я став докладно розпитувати його про діяльність Дмитра Івановича за дореволюційних часів.
Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року в Катеринославському вищому гірничому училищі на загальноосвітніх курсах, які організували висококваліфіковані викладачі навчальних закладів міста. Це було під час літніх канікул. Дмитро Іванович читав там цикл лекцій з археології.
Олекса Васильович працював тоді фельдшером у колишньому Слов’яно-Сербському земстві, Катеринославської губернії. їдучи у відпустку, він зупинився в Катеринославі, зустрів знайомих учителів і, коли дізнався від них, що в той день Яворницький має читати чергову лекцію про розкопки могил, пішов і собі послухати відомого лектора.
Дмитро Іванович почав з пісні:
Ой у полі могила З вітром говорила:
«Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла,
Щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла,
Росла й зеленіла».
Такий початок одразу прикував увагу аудиторії і змусив насторожитися. А лектор казав далі:
— Всі ви гадаєте, що могила не може говорити, що фрагмент пісні, який я навів, лиш поетичний зворот, вислів її творця, українського народу. Так і я колись думав. А насправді воно не так. Могила може розмовляти не тільки з вітром, а й з людиною, тільки треба вміти розуміти її мову. І слід сказати, що мова могил — кришталево чиста, правдива… Про минуле нашого краю ми довідуємося з писаних пам’яток — літописів, мемуарів — та з усних переказів, пісень, але зміст цих джерел може бути не досить об’єктивний. Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, від настроїв, методів оцінки тощо. Могила не зрадить, не обмане і все збереже, що взяла на схов. Вона доведе вам матеріальними, археологічними документами — хто, яка людина тут лежить, якого вона племені, розкаже про уподобання небіжчика, домашній побут, звичаї, релігійні вірування, художній хист, про її сусідів.
Лекції Дмитро Іванович читав простою, зрозумілою всім мовою, без жестикуляції, але ж глибоко западали його слова в серця слухачів.
— Давно те діялося, — згадував Коваленко. — Пам’ять не зберегла в усій оригінально-неповторній красі всіх його овіяних любов’ю оповідань, але зміст їх пам’ятаю і досі. Було, слухаєш, і не наслухаєшся, і боїшся, що ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову веселий, жартівливий голос надзвичайного лектора… Таким знали Дмитра Івановича і потім, коли він розповідав екскурсіям про експонати, зібрані в музеї. Коли ж хтось з екскурсантів про щось спитає, у його відповіді відчувалася не тільки велика ерудиція, а й велика любов до всього, що зібрано в музеї.