— Це було десь тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року. Дмитрові Івановичу тоді минав восьмий десяток. Здоров’я в нього було вже слабке. З дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але він вирішив усе ж таки їхати. В Києві, на вокзалі, його мали зустріти співробітники академії, і треба було тільки посадовити його на катеринославському вокзалі в поїзд.
Саблін узяв це на себе. Він заздалегідь придбав квитка, під’їхав з Яворницьким до вокзалу й привів професора до м’якого купе. Потім викликав провідника й попросив:
— У цьому купе їде патріарх науки академік Яворницький, йому вже вісімдесят років, бережіть його.
— Все буде гаразд, не турбуйтеся!
В купе з ним був академік О. М. Динник та інші вчені. Кажуть, що ніхто з них у дорозі не спав, коли Яворницький починав розповідати окремі епізоди з історії Січі.
— Розкажіть, Дмитре Івановичу, що то за «стовпова смерть» була в запорожців? — попросив Динник.
— У запорожців був такий звичай, що як хто вб’є товариша, то зараз його ведуть карати па палю. Оце вам і стовпова смерть! Перед тим, як посадовити злодія па палю, оголошували по всій окрузі, чи не знайдеться де така дівка, щоб вийшла за стовповика заміж. Як знайдеться, тоді його звільняли від страти, а тільки висилали геть за Січ, на зимівник. От і зголосилася якась одного разу. Прийшла вся пов’язана хустками. Стовповик насторожився, підійшов до неї та й каже: «А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка ти є». Вона розкрилася. Глянув він, аж вона ряба, як петрівська зозуля. «Як з такою вінчатися, — сказав стовповик, — так лучче на палі мотатися!» Та й пішов на палю, на страту.
Коли Дмитро Іванович повертався з сесії до Дніпропетровська, на пероні його знову зустрів Саблін.
— Ну, як ви себе почували в дорозі?
— Ви знаєте, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину. Я навіть не второпав: чи я був дома, чи в дорозі. Одне слово: «Їхав козак за Дунай!..»
БІЛЯ ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА
Найближчим другом Яворницького з місцевих митців був артист Дніпропетровського українського драматичного театру ім. Шевченка Володимир Филимонович Патлань.
— Я ніколи не забуду тих щасливих годин, — розповідав він, — які мені випало провести разом з Дмитром Івановичем, — пливти по дніпровських хвилях, їсти з одного казана степову пшоняну кашу, вкриватися одним укривалом і слухати його неповторні оповідання.
Вперше Патлань побачив і почув Дмитра Івановича, коли зайшов до музею ще десь 1925 року. Директор музею, що давав у той день пояснення, зупинявся біля кожного експоната і з таким захопленням розповідав «біографію» експонатів, що, здавалося, всі ми слухали якусь чарівну казку.
Вдруге Патлань побачив Дмитра Івановича через рік на дніпровому березі коло Дзвонецького порога. Зустрілись вони ввечері коло багаття, на якому варили юшку. Яворницький сидів у гурті лоцманів і розповідав про Запорозьку Січ, про козацькі походи на Крим та визволення українських бранців. Тут, біля багаття, й познайомилися вони. В той вечір Дмитро Іванович залюбки співав разом з ними старовинних пісень, а коли один лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах і заспівав «Ой піду я понад морем», Дмитро Іванович зразу ж записав цю пісню на голос.
Кобзар замовк. Дмитро Іванович раптом спитав:
— Ось ми з вами сидимо біля Дзвонецького порога. А чи знаєте ви, чому він так зветься?
— Ні, не знаємо, розкажіть.
Дмитро Іванович розповів цікаву легенду.
— По Дніпру на дубі везли великого дзвона. На порозі дуб розбився об скелю, і дзвін потонув. Кажуть, якщо пірнути у воду та прислухатися, то почуєш, як той дзвін гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.
Після першого знайомства на Дзвонецькому порозі Патланеві пощастило ще кілька разів зустрічатися з Дмитром Івановичем. Вони спускалися разом через пороги на
Запорожжя, піднімалися з лоцманами до Дніпропетровська.
— Дмитро Іванович добре знав моє ім’я й прізвище, але завжди звертався до мене не інакше, як «козаче», — згадував артист. — Йому, мабуть, було приємно так мене кликати. Я до цього звик і не заперечував.
Останній раз Патлань бачив Дмитра Івановича під час гастролей свого театру в Києві 1938 року. Зустрілися вони на Хрещатику, і Яворницький попросив провести його до будинку Академії наук, на Володимирську вулицю. Дорогою вони згадали вечір на Дзвонецькому порозі, засмаглих, веселих дніпровських лоцманів, ревучі пороги…
— Ех, майнути б туди ще раз! — зітхнув Дмитро Іванович. — Та, мабуть, уже не доведеться…
— Ми довго не могли розлучитися тоді, — згадує Патлань, — ніби відчували, що більше вже не побачимося.
БІЛЯ ЧЕСНОЇ МОГИЛИ
Сторож музею дід Білий оглянув подвір’я і вже було попрямував до своєї кімнати, аж глядь, біля могили Д. І. Яворницького навколішках стоїть якась людина. Сторож тихою ходою підійшов ближче.
— Що з вами, добрий чоловіче?
— Та згадав Дмитра Івановича…
— Ви тутешній чи прибулий?