Дмитро Іванович підвівся й попрямував до естради. Під час антракту підійшов до групи музикантів і спитав:
— А де той Шабля, який щойно грав на кларнеті?
— Десь тут.
— Покажіть мені його, будь ласка.
Кларнетиста швидко розшукали й шепнули: «Там хтось поважний тебе чекає!» Саблін кинув недокурену цигарку, підійшов до незнайомого дідуся в капелюсі й відрекомендувався:
— Я Саблін. Ви мене шукаєте?
— Так. Саме вас шукаю. Нарешті таки спіймав. Моє прізвище Яворницький.
Саблін був дуже радий познайомитися з відомим ученим. Він пишався, що саме ним зацікавився професор-історик.
— Мені хотілося з вами погомоніти. Ви зараз вільні?
— Хвилин через сорок закінчиться концерт, і я до ваших послуг.
— Добре, почекаю.
Саблін нетерпляче дивився на годинника. Як тільки капельмейстер оголосив: «Концерт закінчено!» — він зразу ж кинувся до Яворницького. За старою звичкою Дмитро Іванович почав своє знайомство з традиційного питання:
— Скажіть, відкіля ви родом?
— Я народився у Мандриківці.
— Гм, цікаво. А чи знаєте ви, чому це селище зветься Мандриківкою?
— Ні, не знаю. Буду вдячний, коли поясните.
— Саме тут, на березі Дніпра, ще тисяча сімсот сімдесят дев’ятого року перший оселився запорозький осавул Андрій Мандрика. Отож, голубе, від його прізвища й пішла назва — Мандриківка.
Саблін з великим інтересом вислухав розповідь, як другий запорожець — полковий осавул Лазар Глоба — заснував у Катеринославі, за допомогою запорожців Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний міський сад. Цей сад займав площу вісімдесят сім тисяч п’ятсот квадратних сажнів і був один із кращих на півдні України. Після смерті Глоби сад перейшов до казни. Могила Глоби стоїть у парку ім. Чкалова.
Далі Дмитро Іванович поцікавився:
— А ваше прізвище часом не перекручене?
— Як вам сказати, мій батько колись писався Шабля, а як попав у солдати, став Саблін. Отак воно і залишилося.
— Я теж так думаю і, як бачите, не помилився, коли вас уперше назвав Шаблею.
Дмитро Іванович похвалив Сабліна за його вміле виконання соло на кларнеті, яке вже не вперше слухав по радіо і в парку.
— Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберіть увесь колектив духового оркестру та приходьте до мене додому в гості. Я живу ось навпроти парку.
Музикант був трохи здивований таким несподіваним запрошенням, та ще й не одного чоловіка, а всіх двадцяти п’яти учасників оркестру.
В призначений час вони прийшли. Дмитро Іванович гостинно прийняв їх і розсадив на веранді. На столі з’явилися соковиті груші та яблука з власного садка.
— Пригощайтеся, друзі, будьте як у себе дома, — запрошував господар.
Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очі. розмальовані стіни у приймальній кімнаті. Саблін перший підійшов до одної картини й спитав:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, що це за вусатий дід сидить біля воза?
— То чумак. Він їде в Крим по сіль. У дорозі втомився, випріг волів і пустив їх пастись, а сам вирішив трохи підкріпитися…
Музиканти зачаровано слухали оповідача, поки той не скінчив попросив їх:
— Ну, хлопці, може, що-небудь заграєте?
— Коли маєте бажання, будь ласка. Що б ви хотіли?
— Для початку що-небудь із «Запорожця за Дунаєм», а потім «Вечорниці».
Музиканти старалися з усіх сил. На обличчі Дмитра Івановича то ясніла радісна усмішка, то лягала ледь помітна тінь смутку.
Потім Дмитро Іванович попросив Сабліна виконати «їхав козак за Дунай». Слухав він цю пісню з якоюсь особливою насолодою, мов тільки дивився на прудкі пальці кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко…
— Ну, порадували ви, Шабле, старого! Повік не забуду, — сказав зворушений Дмитро Іванович, коли затихла музика.
Саблін підвівся і підійшов до розкішного куща троянд, що росли біля паркана. Милуючись ними, він захоплено промовив:
— Які ж у вас, Дмитре Івановичу, гарні троянди!
— Сам своїми руками викохав! — похвалився господар. — Може, зірвати оту квіточку?
— Ні, не зривайте: нехай вона чарує і веселить ваше серце, аж поки сама не зів’яне.
Наступного дня, тільки-но почув Дмитро Іванович, що в парку заграла музика, він зірвав найпишнішу троянду, взяв з собою три великі жовтобокі груші й подався до парку. Під час антракту він підійшов до музикантів і попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.
— Здрастуйте, професоре!
— Вітаю вас і щирим словом, і чарівною трояндою, яка вам учора дуже сподобалася. Приймайте її від щирого серця.
Саблін узяв загорнуту в газету вогнисту квітку. В цей час Дмитро Іванович, непомітно для музиканта, поклав у його кишеню груші.
— Дуже дякую вам, Дмитре Івановичу. Якщо дозволите, я цю троянду від вас і від себе піднесу моїй землячці, талановитій піаністці Лідії Афанасьєвій. Вона завжди акомпанує мені, коли я виконую «їхав козак за Дунай».
— Я не перечу, будь ласка!
Про цей дарунок Саблін і досі згадує тепло і вдячно. Він розповідає і про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесію Академії наук до Києва.