І з початком червня черговий лист від Лени з печаткою незнайомого місця Люнд у Швеції. Повідомляла, що вона у батьків чоловіка, що її гарно там прийняли, що почувається добре, що їй там подобається і шо, можливо, вона там залишиться "на довгий час". А головне, що вона в тяжі і сподівається "родити янголятко" — вийнятково невластивий для неї вислів. Невже це початок кінця? Дивував лиш загальний тон листа — не так радість, як скорше відчай, скорше надрив, аніж щастя. Здавалося вона комусь і на щось скаржиться, за щось метиться. "В остаточному, писала вона, людина мусить одного разу визнати межі можливостей". Я їй не вірив, не в її дусі і стилі, але де докази ствердження недовір’я.
А що залишалося мені? "Визнати межі можливостей"? Будова, поїздки, пошуки, шум і грюкіт. Краєвид зритої землі. Червона глина, пісок, камінь, цегла, бетон, залізо Ну і що ще? Ще кипіння, ще юшка землі, повітря неба, нервів. І я в точці кипіння.
Біля мене була Катруся, ми з нею несамовито кружляли біля полум’я свічки. Я мав вимовку, я міг пригнатися запорошений, спотілий, з червоним лицем, кинути кілька слів, щось на ходу з’їсти, обіцяти скоро вернутися і знов зникнути. Були, правда, неділі і дні відпочинку, я міг повідомити її телефоном з неозначеного місця, щоб вона була готова, бо їдемо на берег Васаґи. Було дуже добре, коли я дотримав слова з точністю під години. Катря до такого звикла, звичайно все було готове, ми гналися десятою лінією, згодом повертали на двадцять четверту, швидкість сімдесять, напрям Колінґвуд. вздовж калейдоскопи краєвидів, зелених долин, соснових гаїв, осамітнених ферм, лінивих корів. Ми вганялися на широкий, плаский, завалений машинами, пісковий беріг, ледве знаходили якесь місце, нашвидку переодягалися, бралися за руки і з дитячою верною, бігли довгою мілиною назустріч хвиль, що котилися зі синіх просторів затоки Юрія. Холодна вода, свіжий бриз, молоді люди, гарні тіла, сяючі очі і Катруся в її стихії, одразу міняли настрій, ми бавилися, як дельфіни, безнастанно реготалися, виходили засапані на беріг, падали на гарячий пісок, пражились сонцем, щоб за хвилину знов зірватися і знов гнатися до води.
Верталися биті сонцем, катовані голодом, заїжджали до першого ліпшого придорожнього заїзду, набирали котлеток з цибулею, помідорами, гірчицею, хижо їли і пили холодні, ґазові напої. А дома, звичайно, розходились "надобраніч".
Який диявол міг повірити, що це було справді так? Ми не вірили самі. І не вимагали віри. Нас несла бистра течія невмолимости і ми відчували, що єдиний рятунок, це міцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало віддиху, ми могли зважитись на святий, невинний поцілунок, що набирав значення печаті духа вірности, непрелюбодійности, чистоти мислі, завдатку справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до наївних і сприймала цю лотерію, як досвідчений круп’є певний своєї перемоги. Чи мав я право сказати, що життя для мене є щось більше, ніж звичайний успіх.
Розумію, що моє вдаване пуританство і моя щира жертва фортуні успіху, багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я мусів би пригадати, що мій характер формувався атмосферою, законами, практикою і культурою заперечення самого принципу характеру. Все у нас, включно до ребер, безжалісно ламалося, ви родилися, росли і зріли у безконечній руїні і від вас вимагалося лишень одного: покори. І чим вам гостріше болів зуб спротиву, тим ви менше могли сподіватися самоствердження незалежности. Я не знаю, чому є люди, які так само не можуть бути свобідними, як мурини не чорними, або кури літаючими. І я ще більше не можу зрозуміти, чому саме ці люди, зі своєї цієї імпотенції творять культ, якому безконечно складають криваві жертви. Іменем великої свободи будувати велику несвободу, це основна насолода, наближена до сексуальної, що у ній запах живої крови так само п’янить, як і запах вина.
А тому хай буде вільно мені, іменем неупокореної людини, проголосили мораторій моїх несплачених боргів, спричинених вогнем, мечем, мором, голодом, ув’язненням і сьогодні, увійшовши у цей ясний, соняшний світ свобідної безпосередности, я не маю сили стримати своєї енергії у межах пристойности. Зрозумійте, що це проблема універсального значення. Моя енергія була скована, мій простір був обмежений, мій час був замкнутий. Передомною, за мною і надо мною тяготів нівелюючий закон передрішення.
Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю будівництво. Але я не мав права будувати. Я мав право на "житлоплощу" наподобу кожної тварини — нори, діри, кута, півкімнати, кімнати. Це норма амбіції житлового рівня у просторі мого минулого, а тому вирвавшись із цих умовностей, я не можу не пити і не впитися вином цієї нової насолоди.
В кінці червня, до речі дуже свіжого, мокрого, зеленого, моя будівельна візія перевтілилась у цілком наглядну, кольору сірого каменю, червоної цегли, темно — зеленого накриття зі широкими, передніми, замазаними вікнами, подобу, що дуже вигідно і вражаюче конкурувала зі своїми сусідами на тлі тих зелених сосон і яблунь. Особливо робив переконливе враження її широкий, розлогий фасад з його просторою верандою і сходами — поєднання старогрецької клясики і модерного американізму, з дуже приємного, сірого, теплого зі жовтими прожилками каменю, що нагадує мармур — вісім трьохбічних сходин, що спадали до заглиблення, у якому мав постати квітник. Внизу з обох боків веранди великі вікна з французькими дверима, які виходили на бічні, низові, бетонові веранди з підвищенням, на якому розміщені вази для квітів.