Ми зайшли на будову, все там рухалось, купи матеріялу й землі завантажували весь простір. Я просив ступати обережно, взуття Лени мало відповідало характерові терену. Я все уважно й поважно пояснював, намагався бути спокійним, показував рисунки, проекти, загальний малюнок майбутньої будови. — О, це чудово! — казала Лена. Направду дуже добре. Вражаюче! Ґратулюю вам, Павле. — Її чоловік спокійний, зрівноважений, все без поспіху оглядав, похитував головою і час до часу зауважував: — О, єс! Гуд. Бері ґуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! — Він мав приємний, низький баритон, який звучав солідно й переконливо.
А мені було дивно, що ось біля мене та сама колишня, близька "моя" Лена, яка несподівано стала зовсім "не моєю", що між нами постав невидимий кордон, що ми вражаюче віддалені і офіційно обережні. Вона намагалася бути грайливо — легковажною і невтрально — приятельською, але я не був переконаний, чи на цей раз її акторські здібності вийдуть з цього переможно.
Збоку, зліва, дуже примирливо, скромно і привабливо стояла моя стара, майже заглушена будовою, хатина і я попросив гостей до середини. — Меблі! — викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. — Барокко! Звідки маєте цей музей? А ті вази! То ж це справжні китайські! А картини! Чи не Сезан часом?
Тут же на стінах висіли і її власні картини і тут же трохи далі на комоді стояла її фотографія і можливо вона це помітила, а тому ще більше зосередила свою і нашу увагу, на здогадного Сезана.
— О! Який там Сезан, — казав я. Це просто… Я не знаю. Невідомого майстра.
— Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! — Вона уважно до того приглядалася і винесла присуд: — Сезан!
Я розсміявся. Ці дві картини, які вона означила, як "Сезан", я недавно приніс від тітки Ен, разом з іншим, як вона казала "джонк-ом" і повісив їх тут просто тому, що вони дуже добре пасували до загального стилю. Вони були задимлені, замазані, довгий час стояли у якійсь комірці, їх рямці спорохнілі. Лена була захоплена і зворушена, її власні картини і її фото неухильно вимагали пояснень і вона почала швидко поясняти своєму чоловікові, що ми були дуже близькі друзі, зрештою, він це знає, вона стільки про це говорила. Він спокійно оглядав мої вази, мої коники, мою Нефретете і не зраджував ніякого іншого зворушення, крім звичайних своїх стандартних "найс", "ґуд", "екселент". А я лиш боявся, щоб Лені не заманулось заглянути до моєї спальні, де стояли її інші, можливо їй не знані, ті з озера Сімко, щасливі і радісні, повні сонця і повні чару знимки.
Я заклопотано просив гостей сідати, дістав віски й джінджерел, налив три старовинні, різьблені, інкрустовані лазурком, склянки. Лені і це сподобалось. Раніш ніж випити, вона оглядала склянку, ніби яку дорогоцінність. Ми з доктором випили, холодний напій дуже добре смакував, Лена випила також "за зустріч" і "за знайомство". Її чоловік виняв цигарки "плейєре", я вибачився за невживання, він був здивований, зазначив, що це "дуже добре", що це "погана звичка", що він "хотів було також кинути", але "не мав видержки". Ми спокійно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те, як довго вони мене шукали, про алею Матіяса, про мою будову, про те, що вони їдуть до Ніаґари, що він там ще не був. Лені в цей час помітно не сиділося, її не бавила наша розмова, її увага виразно була скерована до моїх збірок, вона хотіла бачити все, зацікавилась моєю збіркою книжок, старанно придивлялася до кожної дрібнички, зайшла до другої бічної кімнати, довго там барилася, а потім… О, жах! Вона таки не минула і моєї спальні. Я в цей час почував себе, мов на шпильках, майже не слухав доктора, а коли по часі вона вийшла, не сказала нічого, лише її гарні щоки забарвились ще гарнішими рум’янцями, а сяючі очі затягнулись мжичкою. — Ну, так налийте ще, Павле! — сказала вона. Вона помітно намагалася взяти себе в руки і так само помітно, це їй не вдавалося. Я налив склянки і просив випити. — У нас машина, — казав на це доктор. — А, там машина… Вип’ємо! — піднесеним голосом казала Лена і випила чарку. Я запропонував гостям ресторан, надходив час обіду. — Це забере час, — казав на це доктор. І ми не голодні. — Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не перечила і лишень питала: — А скажіть, будь ласка, афонський схимнику, де це ви справді роздобули всі ті скарби?
— Життя складається з випадків, — відповів я.
— Можливо. Але цього не досить. Повірте, що ота там брудна пляма може бути Сезаном, — не вгавалась Лена.
— Під сонцем все можливе, але я в це не вірю, — сказав на це я.
— Це не питання віри. Ви краще зверніться до експертів.
— Коли б це Сезан, — заговорив доктор, — це значить понад сто тисяч. Невже ти думаєш… ті люди аж такі наївні…
— Павле! — перебила Лена. — Ми нічого не знаємо, як це сталося! Можливо, це справа далеко не наївности. Але як би воно не було, та он ваза справжня китайська… А та он фіґуринка справжня індійська. Копія божка Крішни. Кажете, що вони принесені з горища. Багато дорогоцінностей хорониться по горищах.