І прийшла осінь. Ця мелянхолія і туга на цей раз звучала мажорно, як передгра моєї великої особистої драми. Я люблю цей ситий настрій, символом якого були всі п’ять моїх яблунь, які демонстративно виявили свою щедрість цього великого сезону. Їх гілля гнулося від тягару плоду, вітер намагався помогти їм і ціла їх територія вгорі і внизу була засипана їх запахом і кольорами. Не було кому користатися з їх щедрости і можливо вони мали причину бути невдоволеними. Їх тіло, їх серце і їх душа видали все що могли, а ми байдуже згортаємо на купи їх дари і залишаємо на ласку стихій.

Зрештою осінь цієї благословенної землі, особливо її початок, завжди вражаюча щедрістю дарів, кольорів, запахів, листя обливається пурпуром, залиті сонцем дерева нагадують рубіни, ситі вивірки витанцьовують канкани. Все бавиться, живе й не живе, все жартує і провокує жарти.

Я інколи, недільними ранками, бував дома, дозволяв собі відпруження, валявся довше в ліжку, загублений у своїй новій "житлоплощі" з книжкою в руці, або одягнутий у піжаму, домашні виступці і картатий халат, я блукав по кімнатах, важив їх порожнечу, міркував над їх долею, ходив від вікна до вікна, вдивлявся у знайомі краєвиди, які видавались мені завжди новими і був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху. Вдоволення завжди родить острах, боїмось так само великого щастя, як і великого нещастя, одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У ці дні я був вдарений вдоволенням, це була велика солодка рана, це біль тріюмфу перемоги. І єдиного чого не було… Я оминав це ім’я. Воно загостро врізалося в мою рану щастя і вносило затруєння. Це вимагало якоїсь неймовірної операції, на яку я не мав сили зважитись.

Це був такий ранок, така млява, засолодка ідилія, такий шматок неповторної гри вдоволених інстинктів. За вікном моєї новенької рожево-помаранчевої кімнати з її тяжкими брокатовими помаранчевими завісками, глибоко і насичено дихала сильна осінь. Сонце зливою світла заливало яблуні з їх барвами плоду, заносило запахом сосни і шипшини, радіо на Сі-Бі-Ел передавало концерт Моцарта камерної оркестри з Ванкуверу.

Моя спальня-робітня мала троє дверей — до ванної, до великої порожньої робітні і до великої вітальні. Ці останні лишаються переважно відчинені, вони продовжують мій простір і частинне відкривають краєвид головної веранди.

Це, мабуть, було по дев’ятій годині, мій будильник цокотів спокійно на нічному столі і ніхто ним в цей час не цікавився. Я був заглиблений в "На лезі бритви" Сомерсет-Моума — автора близького відчуттями того світу, що мені він чомусь імпонує далекими й широкими обріями глобальних засягів з їх перспективами безконечної молодости і сили. Я був сам і не сам, я ніколи не буваю сам, я не знаю відчуття самоти і коли хочу бути на хвилинку осамітненим, звичайно створюю штучно наставления самоти. Зараз мала прийти Катруся, вона це добре пам’ятає і також знає, що мої недільні ранки належать мені. Вона звичайно приходить заднім входом до кухні і їдальні, я звичайно чую її тихий спів, що завжди її супроводжує, вона варить каву, застеляє стіл їдальні, подзвонює порцеляною…

Цього ранку було інакше. Вона увійшла переднім входом через веранду, нічого не наспівуючи, пересікла стовп сонячного сяйва великої вітальні і зупинилася на порозі моєї спальні. І була вона одягнута не у звичайний одяг, а мала на собі домашній, вишневого кольору, сатиновий халат, який плястично видовжував її струнку постать і хвилястими спадами сягав до самого помосту. Її обличчя було свіже, очі і уста сміялися, волосся зачесане догори і зав’язане ззаду червоною стрічкою. В руці вона мала велике, яскраво-червоне яблуко.

Я був зніяковілий, я звик до Катрусі, я бачив її кожного дня, я ніколи не був здивований і раптом це збентеження одним тільки виглядом на тлі того сяйва і тих кольорів. Я помітив її тихе наближення не так поглядом, як відчуттям. Я швидко відложив книжку і відчув своє серце. Воно по своєму здрігнулося.

— Добрий ранок, — привіталася вона спокійно.

— Добрий ранок, — відповів я запитально. Вона спокійно підійшла до мого ліжка, загадково й лукаво посміхалася, мала незвичний, зніяковілий вигляд, очі її блищали острахом.

— На! — сказала вона і простягнула на долоні яблуко.

Я ніколи не думав, що Катруся на щось подібне спроможна, що вона зможе так переконливо виконати цю трафаретну сценку з тим яблуком, яка мене проникливо проняла і змусила порушити найнезрушиміші мої святощі. Я взяв те яблуко, воно було направду спокусливе. — Вкуси! — сміялась вона. Але я не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене і тоді яблуко випало з моїх рук, а Катруся, мабуть налякана, ціла тремтіла і зовсім розгублено шукала у мене захисту. Від кого вона тікала і чого боялася? — Закрий мене, закрий мене! — лептала вона. Її пружне, тепле тіло згоряло і в’януло, ніби бите вогнем.

Пізніше, вона поясняла цю пригоду так: — Я, казала вона, скаржилась на тебе тітці Ен, а вона запитала: Чи ти читала Біблію? Ні, відповіла я. Візьми і прочитай — Мойсея, глава третя, розділи третій, четвертий і п’ятий. Я взяла, прочитала і мені сподобалось. Чи ти гніваєшся?