Григір подивився на годинник.
— Ви поспішаєте? — спитала Лідія.
— Та ні, я лиш глянув, котра година, щоби зорієнтуватись. Я маю зустріч по восьмій…
— Ще півгодини, — сказала Лідія і раптом усміхнулась.
Усмішка Медузи.
Це було вдруге за час їхнього знайомства. У неї була широка і дуже тепла усмішка. Лагідна, приємна. Ця усмішка зовсім не в’язалась із її завжди суворим, зосередженим поглядом. Лідія й далі трималась так само велично І, сказати б, навіть вельможно, і зараз усмішка ця ніби осяювала ізсередини якусь таємницю, випромінювала мудре світло.
Як вона живе? Я нічого про неї не знаю. Тільки й того, що в неї є онук, але більше нічого.
Але Григір не хотів розпитувати. Відчував, що не повинен. Це не мало значення. Все решта не мало значення. Ніщо, окрім їхньої розмови, зараз не мало значення, окрім їхньої дивної зустрічі, їхнього безслівного розуміння.
…Моя кохана, мені вже вісімдесят, я скоро вже відійду, хворію, кволію і відступаю. Минула війна, я лишився в німецькій окупації, і після війни багато років велося мені дуже зле. Переслідували мене радянські урядовці, хоч за німців я ніде і ні в чому не згрішив проти совісті. Мене навіть не могли звинуватити в колаборантстві з фашистами. Хоч як і всі, я чекав було від німців визволення від совєтського ярма, але фашисти обернулись ще гіршими.
Часи минули, я працював, у мене народився син, потім ще двоє. Дуже люблю своїх дітей. Я любив свою дружину, завжди був їй вірний. Лише в одному — ні. У глибинах моїх глибин завжди і посьогодні живеш ти. Дружина моя вже відійшла, зараз моя черга, сподіваюсь, що мої діти житимуть краще за мене, бо так, як я — здається, просто неможливо! Але попри свою родину я тримав високо у серці олтар нашого кохання, мав спогади, які нічим не потьмарились упродовж цілого мого життя, мав у них тебе із собою, у найнесподіваніші миті мого буття ти приходила до мене. Уві сні, в думках і спогадах, у відчуттях і пристрастях моїх лишалось те, незнищенне, найчистіше, найсвітліше моє кохання — до тебе! Я любив тебе завжди. Люблю і любитиму, навіть коли мене не буде, ти завжди зі мною у шепотінні вербового листя, у дзюркотінні струмка біля плакучих верб у Кременці, у шумі моря біля Одеси, в шумі морських хвиль…
Я ніколи тебе не полишу в своїх думках, я ніколи тебе не забуду, де б ти не була, що би з тобою не діялось, живеш ти зараз чи ні, я завжди тебе любитиму, сьогодні, завтра і завжди…
До Лідії підійшов метрдотель і щось сказав їй по-турецькому. Григір глянув на годинника. За десять восьма.
— Зараз йтиму до роботи, — сказала Лідія. — Дивно, в мене враження, ніби я вас дуже давно знаю, ніби ми колись вже бачились…
…в шепоті вербового листу…
— В мене теж, — підхопив її слова Григір. — Я з вами розмовляю, як з … ну, просто рідною людиною, легко і природно, ніби я також вас давно знаю…
…в дзюрчанні струмка біля плакучих верб, в подихові вітру…
— Моя мама дуже любила співати. І співала дуже гарно. Це я від неї навчилась українських пісень. Я зараз сяду за піаніно і заспіваю вам українську пісню. І коли її скінчу, подивлюсь на вас і кивну вам, і тоді ви йдіть.
— Гаразд, — сказав Григір, і раптом йому пересохло в горлі. — Йому стало сумно, не хотілося йти звідси, не хотілося, аби Лідія йшла співати, він прагнув розмовляти з нею й далі.
— Краще було б, краще було б не любити,
Краще було б, краще було б не ходити,
Краще було б, краще було б та й не знати,
Ніж отак, ніж отак забувати…
Григір стояв і дивився на Лідію. А в голові у нього звучали чиїсь слова.
…Я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не полишу…
Він струснув головою. Лідія співала інше. Він слухав наступну її пісню, вже не чуючи слів, тільки дивлячись на величезну поставу піаністки, на її руки, що літали по клавішах піаніно, на її темне волосся і срібну защіпку.
…навіть коли мене не буде, я однаково любитиму тебе…
Лідія закінчила пісню, встала й поклонилась ресторанній публіці, а тоді повернулась у бік Григора і поклонилась йому, дивлячись через зал впрост нього. Мить тривав цей погляд, але здавався він Григорові довгим, дуже довгим, завдовжки з життя.
Григір пішов.
Голова в нього Гнила обертом від усього пережитого і передуманого за ці години, і, втрапивши у коло своїх приятелів-письменників, він одразу ж пірнув у розмови, у справи, у домовлення про наступні зустрічі і листування.
Дістався готелю дуже пізно, оскільки випив чимало, та заснув одразу. І вранці, прокинувшись, почав збиратися і знову згадав дивну останню розмову з Лідією.
Щось він не договорив з нею, щось не з’ясував, чому, власне, він нічого не спитав про її життя.
Намагаючись відігнати ці думки, він увімкнув телевізор. Екран засвітився, і прегарна мулатка саме виспівувала англійською мовою одну з найпопулярніших нині у світі пісень.
…Я завжди любитиму тебе…
Мулатка тягнула низьку глибоку ноту на цих словах так, що у Григора несподівано на очах почали проступати сльози.
«Я таки перевтомився, — подумав Григір, — мені вже не так мало років, беру на себе забагато, нерви здають, життя не склалось, ось і здаю позиції час від часу. Треба зайнятись собою».
Але він уже втратив самоволодіння зовсім, нічого не міг поробити. Сльози текли у нього по щоках, і вже й не намагався Григір їх стримати зараз, однаково був сам, і почував, що має дозволити собі зараз, має.
…Я ніколи тебе не полишу, я ніколи тебе не забуду…
Ці слова бриніли в нього в голові самі собою. Він палив цигарку за цигаркою. Медуза перемогла. Дух її кохання витворив безсмертного Пегаса, і увесь збентежений світ, ціле людство вклонилось силі мистецтва, подихові натхнення. Бо ж не хлібом єдиним…
Треба було вже здавати номер і виходити з готелю до автобуса, що їхатиме в аеропорт.
…у шепотінні вербового листя…
Григір уже їхав автобусом, потім сидів у літаку, вдивляючись у невидиму цятку на видноколі, коли літак уже полишив Стамбул і вийшов високо поза хмари. Ось чому Медуза усміхнулась. Бо її кохання виявилось незнищенним.
…у дзюрчанні струмка під вербами, в шепоті вітру…
Тоненька струна, невидимий промінь тягнувся через нього зараз із Стамбула, кудись у Кременець, у Луцьк, в Одесу, у всесвіт, у позачас, у позапростір, назад у Київ, і на цьому промені балансувала болісна тонка стрілка позірно чужих, але таких знаних слів.
…я ніколи тебе не полишу, я ніколи тебе не забуду, я любитиму тебе завжди, завжди, завжди…
Париж — Київ
Листопад-грудень 1993