Чому усе людське буття складається з довгих химерних пошуків, очікувань, переймань, страждань, якщо ти прагнеш хоч би якогось ідеалу, навіть тимчасового?

Самозакоханість вбиває в людині людину, перетворює її на потвору, від погляду якої кам’яніє життя.

Чи не можна бути гарним і добрим? Чи не можна любити без озирання на реалії будня?

Легше і краще живе той, хто не дбає про вище, задоволений середнім, не чекає і не шукає, просто бере те, що підкидає життя.

Григір зітхнув, крокуючи в шерезі письменників, що жваво обговорювали принади підземної велетенської цистерни, раптом замислившись про себе, про своє хаотичне, сповнене марних пошуків і розчарувань життя, і враз спіткнувся й, аби не впасти, ухопився за веселого Пітера Курмана, що йшов перед ним.

Усі розреготалися, Григір теж, враз забувши про свої роздуми, і вже в автобусі, який правив до наступної стамбульської дивини, видатного, знаного на цілий світ ансамблю Топ Капі, замислився знову.

Чому Медуза сміялась під тими колонами?

Ці в морі, що плавають, круглі, прозорі, пливкі створіння, називаються медузами. Афіни — це тільки одне місто в Греції, нехай і столичне, а Медузи скрізь, у всіх морях… Тому що Посейдон? Завжди і скрізь Медуза, отже, лишилась із Посейдоном, тільки в іншому вимірі…

Пегас теж символ творчості у всьому світі. Все творче, отже, пішло від Медузи, від високого злету її почуттів і пристрастей, від її вірності Посейдону і спроможності вийти поза закони богів. І я теж, подумав Григір, усі ми, письменники, теж відтак завдячуємо нашим творчим пошуком, нашим неспокоєм Медузі…

Григір так і не зміг подолати думок про Медузу до самого вечора, вона раз по раз спадала йому на гадку, щось мучило його в погляді тієї Медузи, що сміялась, за цим стояла якась таємниця, вона була десь поряд, але Григір не міг її осягнути.

Це був останній день його перебування у Стамбулі.

Григір хотів було після екскурсії спочити трохи в готелі, але прийнявши душ, полежав з півгодини, одягнувся і вийшов у місто. Шкода було останнього вечора в таємничому, так і не пізнаному ним місті. Зустріч з письменницькою групою призначена була в ресторані «Чотири пори року» на восьму годину. Лишалось півтори години — погуляти, роздивитись трохи довкола, і зайти у «Чапі». Григір хотів побачити Лідію. Попрощатись, сказати кілька слів, просто її побачити.

Він подумки усміхнувся. Теж мені, можна сказати, романтична історія зустрічі двох земляків на далекому турецькому березі.

На вулиці до нього вчепився чистильник взуття, хлопчик років дванадцяти.

Григір відмовлявся чистити черевики, але малий не вгавав, плівся за ним і щось белькотів по-турецьки, бо англійською знав лише кілька слів.

Врешті Григір зупинився і вирішив його сфотографувати. Хлопчик розгубився, але сів на свій стільчик, як показав йому Григір, біля якоїсь вивіски з оголошенням при кав’ярні і Григір прицілився апаратом, і тоді, дивлячись на хлопчика, раптом збагнув, що він його вже десь бачив. Григір клацнув об’єктивом, хлопчик підвівся з місця, підійшов і показав на годинник на руці у Григора.

— Сім, — сказав хлопчик, — «Чапі», сім годин, Лідія. Григір витріщив на нього очі.

— Що? Звідки ти знаєш Лідію?

Хлопчик ствердно хитнув головою і показав напрямок.

— Йди! «Чапі»!

— Ходімо разом! — сказав Гри гір.

Хлопчик йшов з ним поряд, вже не питав про чищення взуття, не метушився, лише скоса зиркав знизу на Григора. Він був доволі приємний, хоч обличчя було важкувате, з рисами, які з хлопчачих вже переходили ніби не у підліткові, а зразу в чоловічі.

Враз він зиркнув на Григора гак, що у того аж мурашки поповзли по спині.

В погляді було щось приємне, дуже приємне і водночас вороже, навіть загрозливе.

Де він бачив такі очі? Такі чорні, великі, навіть важкі, розкосі очі, де він бачив цей погляд?

Григір внутрішньо здригнувся, роздратований зі своєї реакції на погляд малого.

— Ґуд бай! — сказав хлопчик. — Іди! Лідія! — Він показав угору, де містився ресторан.

Григір знизав плечима, і несамохіть на прощання провів рукою по голові хлопчика. Тепло дитячої голови і дотик цупкого короткого волосся знову здалися Григорові знайомими, але враз його аж пересмикнуло, немов якийсь струм вдарив у нього від голови дітвака, і Григір раптом захвилювався, його пойняв уже знайомий неспокій, якого долати він не міг.

Хлопчик знову зиркнув на Григора, широко усміхнувся і подався геть.

Дещо розгублений, Григір підіймався ліфтом на останній поверх до ресторану, гадаючи, що забагато справ і вражень в короткий час і тому реакції в нього на все вже неадекватні, голова наморочиться, треба сьогодні міцніше випити за вечерею і добре виспатися.

Він зайшов у передпокій ресторану і зупинився. Якраз сьома година. До нього підбіг офіціант.

— Ви самі? Хочете вечеряти?

— Ні… Я хотів би бачити Лідію…

— Лідію? Вона вже є. Ось там, при барі.

Григір підійшов до бару. Лідія сиділа за стійкою, пила каву. Вона була у довгій темнобордовій вечірній сукні, з великим чорним намистом, гарно вчесана, у ледь побитому сивиною волоссі велика срібна наколка.