Час у Стамбулі летів швидко. Григір майже не бачив міста, бо засідання, прес-конференції, книжковий ярмарок заповнили увесь наступний день, вечерю було призначено неподалік, що раптом викликало у Григора внутрішній спротив, " йому вже хотілося до «Чапі», в атмосферу саме того приємного ресторану.

Там була Лідія. Йому раптом закортіло побалакати з нею ще, хоч він і не знав, власне, про що би вони мали говорити. Але хотілося її бачити.

Григір вже надбав собі серед присутніх на цьому письменницькому збіговиську кількох приятелів, чимдалі більше знайомлячись ближче майже з кожним. Легко і просто знайшов Григір спільну мову з веселим греком Танасісом Балтіносом, як і з інтелігентним, тонким естетом, німцем Уве Фрізелем, як і з енергійним шведом Пітером Курманом, як з гарною, граційною Евою Кумлін, що працювала у шведському посольстві у Греції, і завдяки своїй енергії і діловитості була зараз чудовим секретарем-організатором письменницького зібрання.

Саме Еві розповів Григір про зустріч з Лідією, і про своє бажання побачитись із нею ще, й Ева запропонувала, якщо Григір хоче, зайти після спільної вечері ще до ресторану «Чапі», може Лідія працює там і сьогодні.

Заходячи до ресторану, ще при вході вони почули звуки музики. Тоненький, невисокого зросту, з вусиками стрілочкою, вочевидь вже немолодий чоловік грав на акордеоні і співав «Бесаме мучо…». За піаніно сиділа Лідія і йому акомпанувала.

Григір замовив пиво і вони з Евою сіли при вільному столику, так, щоби бачити Лідію. Акордеоніст проспівав ще кілька пісень різними мовами, і відтак відійшов, розкланюючись під гучні оплески присутніх, а йому на зміну вийшов такого ж, певно, віку Інший артист, у червоно-чорному вбранні, колись, мабуть, дуже гарний, але зараз розповнілий і червонолиций. З мікрофоном у руках він почав на оперний кшталт співати «О, соле міо…», але з такою манірністю і вихилясами, що одразу ж було зрозуміло, що він колись, мабуть, був дуже популярний співак або актор, але гадає, що й зараз його підсмикування плечами, підморгування і крутіння задом ще можуть когось привабити. Поза тим, що й голос його був вочевидь пропитий, і оперність його співу була більше у його позах і вбранні, аніж у виконанні.

Але публіку вочевидь бавило таке видовище, йому плескали. Лідія, поки виступав цей кумедний співак, вийшла на перерву разом із акордеоністом. Акордеоніст, однак, за мить вернувся і плесканням й пританцьовуванням, ставши за своїм веселим приятелем, намагався створити додаткове відчуття захоплення ним, що, можливо, також було розраховане наперед.

Григір підійшов до Лідії, яка сіла при столику в куточку і замовила собі чай і якесь печиво.

Він привітався. Лідія підвела голову. Її суворе обличчя освітила раптова тепла усмішка.

— Дуже рада вас бачити. Сідайте поруч. Саме зараз у мене півгодинна перерва в праці.

— Я, бачите, тут не сам. Зі мною шведська письменниця.

Йому раптом стало незручно, що прийшов до Лідії з іншою дамою, і він здивувався своєму ніяковінню. Але воно не минало.

— А де вона? О, то ви йдіть до неї, а я підійду до вашого столика, лише дістану собі крісло.

Григір вернувся до Еви. Вони сиділи при столику на двох Лідія підійшла до них • за хвилину, мабуть, також питала дозволу у господаря, поставила стілець поряд, потім повернулась і принесла свій чай і печиво. Григорові хотілось допомогти їй, але він якось не посмів втручатись. Тут свої справи, свої стосунки. Та й суворий вираз різьбленого обличчя Лідії якось не дозволяв самочинності.

Лідія привіталась з Евою, вибачилась за свою погану англійську мову, на що Ева відповіла, щоби вони з Григором розмовляли українською, а їй цікаво буде послухати, як звучить українська мова.

Лідія незворушно подякувала, кивнувши при цьому лиш трішки головою на знак згоди і підтвердження своїх слів, і перейшла на українську.

— Як вам подобається Стамбул? Що ви тут бачили?

Її спокійний, хрипкуватий голос був надзвичайно приємний Григорові. Він дивився у темні очі Лідії, і не чув власних слів, майже не чув, що говорив їй про своє перебування в Стамбулі.

— Розкажіть ще трішки про себе, про свою маму, про те, як ви сюди їхали.., — попросив він.

— Бачите, моя мама народилась в Одесі. Вона родом із західної частини України. Там є таке маленьке місто Кременець, не знаю, чи ви чули щось про нього…

— Але ж я сам з Волині, — стрепенувся Григір, і незрозуміле хвилювання, яке поймало його від часу приїзду до Стамбула, знову вибухнуло в ньому. — І народився також у Кременці, як і ваша мама. Навіть не віриться. Такий збіг. Адже Кременець справді маленьке місто. Я, щоправда, виріс у Луцьку, це теж на Волині, місто значно більше, але недалеко від Кременця…

— Ви знаєте Кременець? Як дивно! Я ніколи там не була, але мама багато розповідала мені про Кременець і взагалі про Волинь… Вона завжди тужила за тим краєм… А до Одеси вона втрапила під час революції. У неї був закоханий хлопець — сусід, його забрали до царської армії, ще за Першої світової війни, потім він вступив до української армії, коли утворилась Українська Народна Республіка, і приїхав за мамою. Вони дуже любилися, й він перевіз її до Одеси, де стояла його військова частина. Мамина мати померла на-той час, батько ще раніше, старша сестра поїхала десь на заробітки до Польщі, й понад півроку її не було вдома, отож мама погодилась, усе покинула й поїхала з ним. А потім його полк кудись відіслали. І він зник назавжди. Вона чекала його в Одесі. Спершу жила у його знайомих, потім пішла працювати, наймала сама собі житло…