— Добрий вечір, — сказала вона своїм і далі незворушним голосом. — Я знала, що ви прийдете, але вирішила вислати за вами онука, аби ви прийшли трохи раніше. Бо сьогодні неділя, буде багато людей, і можливо роботу треба буде починати раніше.

— То це був ваш онук?

… Моя кохана! Мені вже сорок п’ять років. Де ти, що з тобою, чи ти жива, чи ти мене пам’ятаєш? Чи ми справді були разом, чи це лиш мені приснилось… Але я й досі живу пам’яттю, хоч минуло стільки років. Тоді, двадцять років тому, я спробував перейти кордон із Совєтським Союзом, маючи намір дістатись Одеси, забрати тебе, і так само потайки перейти назад до Польщі, на Волинь. Багатьом це вдавалось, мені не вдалось. Мене заарештували при переході кордону, потім виявили, що я був у війвьку УНР, і я дістав десять років страшних сибірських концтаборів, потім ще десять, і вже не сподіваючись вижити, відсидівши повних вісімнадцять, у тридцять дев’ятому році вийшов на волю.

Ще диво, що мене не розстріляли, що взагалі випустили, хоч, певен, тому, що рано посадили, і тому що волиняк. Бо ж приєднали до Совєтського Союзу Волинь і Галичину, і от я дістав ніби амністію. Одразу ж поїхав до Одеси. Але тебе не знайшов, тебе там не було. Прагнув лише побачити тебе, розумів, що, мабуть, твоє життя пішло іншим шляхом. Але хотів тільки побачити, хоч на мить… Важко було щось вгадати про тебе, щось віднайти, мої знайомі повмирали, я врешті довідався, що ти вийшла заміж, і кудись виїхала. Море, море в Одесі! Колись хвилі його співали нам про наше щастя! А тепер воно було незворушно сірим і байдужим до мене, Ті хвилі були тепліші.

Я повернувся до Кременця. Сидів часто під нашими вербами. Вони виявились непідвладні часові. Я постарілий і сивий, а верби — ті самі.

Я завжди пам’ятатиму, як говорили до нас ці верби, як дзюрчав струмок, що тече неподалік, я завжди чутиму тільки тебе у шелесті вербового листя, у дзюрчанні струмка, у подихові вітру, який принесе мені звістку про тебе, навіть коли мене не буде серед живих, дух мій завжди тебе любитиме, я ніколи тебе не покинув і не покину, не залишу поза своєю душею, ніколи тебе не забуду, завжди любитиму…

Григір дивився на Лідію і не міг відвести від неї погляду. Тепер він розумів, що хлопчик з вулиці, її онук, був дуже на неї схожий. Але він збагнув й інше. Її незворушне обличчя було вдивовиж схоже на обличчя Медузи, саме на те обличчя, яке він бачив вирізьбленим в основі колони у велетенській підземній цистерні для води.

Тільки там Медуза сміялась, а Лідія була незворушна. Григорові захотілось, аби вона усміхнулась.

— Коли будете вдома, вклоніться від мене Кременцеві й Одесі. Це частина життя моєї матері і мого. Я виросла в Україні, і хоч живу тут, для багатьох туркеня, але я й українка. Я прожила вісімнадцять років свого життя в Україні, там народилась. Земля, де ти народився і виріс, багато значить для формування людини.

…Я виїжджаю до Туреччини. У повітрі пахне війною. Чоловік настоює, вмовляє, обіцяє, що не буде нас із донькою тримати у мусульманському стилі, і я погодилась.

Я кохаю тебе, всі роки кохала тільки тебе, і вмиратиму з коханням до тебе, але тебе немає, ти леґенда, казка про прекрасне минуле, яке стало трагедією мого життя.

Я чекала тебе три роки, працювала на фабриці, зустрівся мені Селім, з походження перс, але з Туреччини, який мовчки, однак старанно і незупинно ходив за мною. Ненабридливо, але й невідступна. Він приїхав юнаком на заробітки ще перед революцією, мав турецький паспорт, але жив і працював, як усі ми.

Сталося так, що господиня, в якої я мешкала, померла, я опинилась без житла, не мала грошей, аби їхати кудись, та й куди — Кременець був тепер за кордоном.

Мене забрав до себе Селім.

Можеш уявити, що відбувалося зі мною тоді, у ту ніч? Селім гарний, приємний хлопець, насправді закоханий у мене, відданий і чесний. Я можу сказати, що люблю пою, люблю, але це все інакше, це те, що зверху, в нашаруванні, у щоденному житті, коли день і світло, робота, та, просто життя… А там, углибині мене, завжди ти, тільки ти, завжди тільки ти… Ти мій біль, моє вічне невтолення, моя спрага за самою собою, бо я жила насправді і вповні тільки біля тебе, тільки при тобі, тільки, коли в мені був ти, коли ти входив у мене, коли ти брав мене, коли ти любив мене, коли в одне ціле я зливалась із пружним твоїм м’язом, і не було нічого й нікого на світі, тільки ми, одна істота, тільки ми… Я тремтіла, жахалась тієї першої ночі з Селімом, ридала всередині, ледве не мліла від передчуття чогось болючого і нестерпного, не знала, чи зможу витримати його… його, замість тебе… Він обійняв мене, і я заплющила очі, він пестив мене, я так і не розплющила очей, він входив у мене, і я в болюче-солодкому відчутті сприймала тебе, тільки тебе, тільки тебе, я забула про все на світі, ти був зі мною, саме ти, тільки ти, раз і назавжди тільки ти…

Селім був щасливий з мого шалу, а я знала, що не зрадила ані себе, ані тебе, ані нас, я знала, що ти лишився зі мною, і була щаслива цьому… Я віддала Селімові багато, дуже багато, але лишилась з тобою, я завжди лишатимусь з тобою, завжди пам’ятатиму про шелест листя над нашими головами, той притулок з плакучих верб, той струмок, усе те, що було з нами, що було — ми, я ніколи тебе не забуду, ніколи не полишу в своїх думках, хоч може тебе й нема вже серед живих, я однаково завжди любитиму в глибині душі тільки тебе…