Я теж усе витримав. Ще кілька місяців — і я буду вільний. Ще довгих кілька місяців. Але тепер я житиму зустріччю. В кінці тунелю видно яскраве світло. Там стоїш Ти.

Їдь у Ковель до моєї мами, і чекай мене поки що там. Переживеш кілька місяців, а тоді разом ми все подолаємо.

Все! Я вірю! Бо коли ми разом, то світ поступиться перед нами. От побачиш!

Я хотів би писати тобі нескінченно, виливати тобі усе, що накопичилось в моїй душі за цей час, висловити свої почуття якнайширше. Але часу на писання мало — скажу одне. Якби не ти, я не хотів би жити. Ти — сенс мого життя, моєї творчости, мого фізичного і психічного буття, всього мого єства.

Хтось не зрозуміє, не повірить, не осмислить, але ти, ти це знаєш, знав раніше, то й тепер знаєш.

Я писатиму тобі на адресу мами.

  Обіймаю

      цілую

          завжди твій

              Віталій

Він перебіг очима листа від матері, якого я теж привіз, спокійно і замирено. Його обличчя світилося теплом і вірою в прийдешнє. Потім він знову вернувся до Олегового листа.

У нього знову в очах стояли сльози, які аж ніяк не в’язались з його мужнім обличчям. Але це були сльози щастя, і я відчував, що й мене чомусь затягує його нервовий шал, вир його почуттів, і аж здригнувся, відчувши це в собі. Все ще якось не вірилось, що такі почуття можуть панувати над особами однієї статі. Але я вже повірив їм, я прийняв їхню єдність, і співчував їм, хотів допомогти.

Віталій відчув це, коли, закінчивши листа, знову глянув на мене.

— Я вам розповім усе. Я вам вірю. Якщо він повірив, повірив і я. Це одне й те саме. Хоч мені й важко усе згадувати, а тим більше, що є чимало такого, про що не розповіси — забракне слів… Особливо людині, яка дивиться на світ іншими очима… Вибачте, я вас знаю мало, тому так кажу. Але все ж спробую.

Розповідь Віталія

Коли дивлюсь на своє життя, то мені навіть дивно — невже це був я?

Просто, усе моє життя ділиться зараз на дві половини. Одна — до зустрічі з Олегом. А друга — після цього. Ота велика, довга перша половина здається мені сьогодні швидкою і малозначущою, хоч це ніби й абсурдно. А той єдиний рік, коли ми були з Олегом, і тепер ці роки страждань — це інша половина. І уявіть собі — вона для мене важливіша, значиміша, і справді, попри все — щаслива. Особливо я відчуваю це сьогодні. Я став іншою людиною, розумієте, я цілком змінився, відколи Олег увійшов у моє життя.

Напевне вам дивно слухати таке від сорокалітнього чоловіка, з важким досвідом, з професією, з чималим творчим доробком за плечима.

Але це так, це саме так!

Я вам усього переказувати в деталях не буду, це й довго і нецікаво.

Мій батько помер, коли я був ще зовсім маленьким. Сільський учитель, мама теж. Пізніше мама переїхала до Ковеля, де живе й зараз.

Я вчився в художньому інституті, закохався, одружився, а після інституту мене забрали до війська. Повернувся я невчасно, бо застав свою молоду дружину якраз у стані акту з якимось молодим чоловіком.

Далі, мабуть зрозуміло, зневіра в жінках і взагалі у всьому довкола. Лише малював. Замислювався над життям, знаходив однодумців, мав своє коло приятелів переважно, як кажуть тепер, дисидентів.

Кілька разів тягали до КДБ з різними питаннями. Але ніби відчіплялись. Так і жив.

А тут нагодилась Олегова мама, що саме розсварилась з чоловіком, який подався жити до коханки. Вона мене вмовила, щоби я вчив Олега малювати. Я, щойно його побачив, відразу ж погодився. Очі в нього такі особливі, звернули увагу? Але мама Олегова мала на мене свої плани, які на певний час здійснилися, бо я не хотів її розлючувати відмовою, проте водночас все це для мене почало зливатись у химерний згусток тепла, до якого мене вабило, як ніколи ні до чого доти.

Але тато Олегів повернувся в родину. Виникла незручність. Вони вже обоє не хотіли, аби Олег ходив до мене.

Олег, хоч на початку ніби не дуже прагнув вчитися малювати, тепер, навпаки, рвався до мене.

У мене ж на той час бували всякі люди, яких потім саджали.

Ну, от, отак і мене посадили. Я думаю, що Олег, коли його притисли вдома, сказав їм усупереч щось про свої почуття до мене.

Отак, я дістав три роки за розтління неповнолітніх.

А те, що Олег пішов за мною в тюрму, означає, що я пішов би за нього на смерть.

Я кажу правду.

Віталій вже сидів на кухні, на столі стояла пляшка коньяку, яку він щойно витягнув із сумки.

— Розумієш, — сказав він, — я хотів зателефонувати, але потім вирішив, що однаково прийду і ти мені не відмовиш, бо фактично ти єдиний знаєш усю мою правду і більше ніж правду, бо ще ж бачиш і збоку усе.

Справа в тім, що сьогодні минуло одинадцять років… Відколи Олег появився в моєму житті всерйоз… І хоч його тепер нема.., — він гіркувато всміхнувся, — це ж було моє життя! Я ж є! Ну, і розумієш, з ким мені ще випити чарку з цього приводу, як не з тобою.