А тоді батько повернувся додому. Після кількаденних з’ясувань взаємин між батьками в нашій родині запанувала ніби злагода.

Я ж бо, як і раніше, вчащав до Віталія на малювання, та й просто так. Бо я вже звик до нього, до нашого щоденного спілкування. Мені його бракувало, він став невід’ємною часткою мого життя.

Але тепер раптом мама, а ще більше батько почали ревнувати мене до Віталія, забороняли до нього ходити. Уроки малювання вирішено було припинити.

Я ні за яку ціну не збирався його полишати, ніколи у світі. Але мені ще не було шістнадцяти, я таки був підлітком, підневільним волі батьків.

Влітку поїхали ми з мамою у Крим, місяць відпочивали в Алушті, а я аж рвався назад до Києва, ніщо мене там у Криму, попри всі принади літнього моря, особливо не цікавило.

Приїхали, я туди-сюди і помчав до Віталія. Ми кинулись один одному в обійми і забули про все на світі.

А мама побігла за мною, роздратована. Ну, і застала нас в обіймах так, що нічого вже не поясниш. Не подумайте забагато, але просто обійми були глибокі, і…

Коротше, батьки подали до суду на Віталія за розбещення неповнолітнього, і через те, що мій батечко мав зв’язки з ким треба і де треба, Віталія таки посадили. Додалася ще й його політична характеристика. То ж іще було перед незалежністю, перед путчем, пам’ятаєте той час. Віталій був і так «політично неблагонадійний», а тут трапилась нагода показати — ось які вони!

Дістав він три роки. У своєму виступі в суді, мені вже було шістнадцять тоді, я сказав, що й мене треба посадити, якщо його садять, бо я винен так само. Хоч невідомо в чому. Але що це абсурд, бо я його люблю, і це найближча мені людина у світі.

Бачили б ви його погляд, коли він на мене дивився і коли його виводили.

Та я ніколи в світі його не забуду, до самої смерти, за один той погляд!

Я не спав тоді цілу ніч, з батьками не розмовляв, ані слова. До них, здається, лише тоді дійшло, що вони наробили, коли я не пішов до школи, не виходив з кімнати, забарикадувався там, дочекався, коли мати кудись вийшла, витяг пляшку коньяку, яку батько тримав для гостей, видудлив усю її і, ледь стоячи на ногах, пішов до районного відділення міліції. Захопив, до речі, пластикову торбу з порожніми пляшками. Під самою міліцією розбив кілька вітрин у магазині цими порожніми пляшками, якесь ще вікно, а тоді почав жбурляти пляшки у вікна міліціїї.

Зрозуміла річ, мене швидко пов’язали, я ще з міліціонерами бився, кляв комунізм і радянську владу, і все на світі.

От і дістав три роки, як і хотів. Навіть на суді з батьками не говорив, на побачення до них не приходив ніколи. А коли мати приїхала сюди, в колонію, попросив керівництво передати їм, щоби вони вважали, що їхній син вмер, нехай собі іншого заводять, радянсько-інкубаторного.

Ось і все!

Я, звичайно, знав про цю історію трохи від начальника колонії, але те, що розповідав Олег, було чимось зовсім іншим. Олег помітив мою розгубленість і усміхнувся.

— Я ж казав, що вам буде важко зрозуміти.

— Та ні… я розумію, тільки, як ти собі бачиш майбутнє життя. Тобі ж тільки вісімнадцять років. Навчання, родина, батьки…

— Не знаю. Скажу лиш одне. Я чекатиму Віталія, а далі побачимо. Разом побачимо. Я нічого не відкидаю зі світу, може й родину матиму, як усі, і вчитимусь. Але з батьками я взаємин не мав і не матиму. Вони знищили мене, і те найкраще, що в мені лишилось, є тільки для нього, для Віталія. Для них — нічого, нуль, порожнеча, пустеля.

— Мені б дуже хотілося, щоби у тебе все склалось добре…

— Ви можете мені допомогти, якщо захочете, і то дуже!

— Як?

— Я не маю з Віталієм зв’язку. Не знаю навіть, де він сидить. Я написав би листа, а ви б його переслали.

— Але ж ти не маєш адреси!

— Якби мав, то давно написав би і переслав би також. Я знаю, де живе мати Віталія. Також не знаю адреси, але знаю, що називається вона Варвара Павлівна Ткаченко і живе у Ковелі на Волині. Знайдіть її, вона вам дасть адресу, і ви перешлете листа?

— Гаразд…

Олег почув у моєму голосі вагання.

— Допоможіть і обіцяю, що ні я, ні він вам ніколи в житті цього не забудемо, завжди будемо вдячні, от побачите!

— Та що там вдячні, я й так зроблю, якщо пообіцяв.

Олег підхопився. Він зараз здався мені схожий на молодого римського воїна. Його обличчя і великі сірі очі променились вдячністю і водночас рішучістю, і, мабуть, він був просто щасливий через можливість написати цього листа.

Він пішов, а я ще деякий час сидів сам у кабінеті директора школи при виправно-трудовій колонії для неповнолітніх, і суперечливі думки і настрої посідали мене. Кабінет мені відступили для зустрічей з вихованцями, і я раптом набрав Київ, видзвонив в редакції нашої газети одного товариша і попросив його розшукати у Ковелі адресу Варвари Павлівни Ткаченко.

Увечері перед тим, як вихованці збиралися спати, а я — податися з колонії до свого готелю, мене знайшов Олег і передав листа.

— Ви можете прочитати, я не криюся перед вами. Якщо допомагаєте, то що вже там. Тим більше й конверта нема і адреси нема. Бо захочете прочитати, то й так прочитаєте. Краще вже я подам вам відкрито.