— Дякую за довіру. І скажу правду — дивуюсь твоїй сміливості і завзятості у цій справі…

— Це не справа, це моє життя, розумієте, можна сказати, що зараз — це основа мого життя. Я не знаю, чи вижив би взагалі після цього всього, що було, якби не вірив у нього. Розумієте? Такі взаємини вам незрозумілі, але без нього я просто не хотів би жити!

— Ти — молодий, тому так говориш! Життя багатобарвне, цікаве, яскраве… А ти справді зараз нічого не боїшся?

Він знизав плечима.

— У мене попереду все невідоме. Як жити, де жити, ну, фах я тут набув, ще ж малюю, то піду на завод кудись, а може — художником прилаштуюсь. Це все дурниці. Мене може хвилювати лиш одне — я змінився фізично за ці два роки, що ми не бачились, я став інший, сильніший, я вже дорослий… Віталій любив мене підлітком. Як він мене тепер побачить?

— Отже, ти сумніваєшся?

— Ні, не сумніваюсь. В суті не сумніваюсь, а це дрібніше, це ніби зачіска в тебе інша, чи ти засмаг, або, навпаки, зблід через хворобу. Я аж ніяк не вірю, що суттєво щось може змінитися. Але все-таки. І тому — ось ще до листа моє нинішнє фото.

Я повернувся до Києва. Родинне моє життя ставало дедалі напруженішим. Дружина часто жила у батьків, а я їздив у відрядження, і так ми якось і ладили. Але мої повернення з відряджень, не були, вочевидь, тепер радістю ні для мене, ні для дружини. Донька — єдине, що нас зв’язувало зараз, чимдалі більше опинялась в полоні уявлень про життя і світ, які мали моя дружина і її батьки, і я лише сподівався, що десять років — це ще не вік свідомости, ось вона підросте і зрозуміє мене вповні. Зараз донька була для мене єдиним світлим промінцем у домашніх моїх умовах.

Я приїхав і втрапив на чергове розбирання наших взаємин, яке вже не мало ніякого значення, бо, як день без кінця, програма наших особистих звинувачень була та сама, лише деталі інші.

Кілька днів збирався написати до пані Ткаченко, але все не знаходив психічних сил і настрою. Адресу я вже мав. Але тут трапилось відрядження на Волинь, і я зголосився поїхати, рахуючи втрапити і до Ковеля.

У дорозі я взявся знову перечитувати Олегів лист до Віталія. Я зробив собі з нього фотокопію про всяк випадок, і ось він повністю.

Олегів лист

Мій дорогий, мій єдиний друже, моє опертя у світі!

Я ніколи не втрачав віри в тебе і в нас, попри всі ці роки нашої розлуки. Я знаю, що ми зустрінемось і життя ще перед нами, і все буде гаразд. Сподіваюсь, що й ти так само у все віриш, як і я! Ні, не сподіваюсь, знаю! Доля врешті почала до нас повертатися обличчям. Ось бачиш, з’явилась нагода контакту, а згодом буде зустріч.

Я ніколи ні про що не жалкую, ніколи. Все, що було у нас — прекрасне і неповторне!

Ти снишся мені дуже часто, я засинаю, обіймаючи подушку, і шепчу твоє ім’я. Ти завжди зі мною, завжди! Я ніби ніколи не виходив з твоєї кімнати увесь цей час, а все, що відбувалось зі мною упродовж цих років — важкий сон, з якого я прокинуся лише, коли тебе побачу.

Я повинен був щось зробити тоді, коли тебе засудили, мусив втекти з дому, бо я не міг там більше лишатися, іншого шляху не було, аніж піти туди, куди пішов ти. Піти на дно, аби вийти з нього разом із тобою. Мабуть, я діяв, як хлопчак, можна було якось інакше, але тоді не бачив іншого виходу, і вчинив так, аби мене посадили за хуліганство.

Не уявляв собі, що доведеться пережити в тюрмі, а потім тут, у колонії. Рівень тих, хто тут сидить, взаємини між ними, все це страшно — стільки бруду. Але я вижив, скоро буду на волі, нічим себе тут не плямував, і лише не знаю, куди мені дітись, що робити далі?

Тому чекаю твоєї поради, спрямування. Бо які б я не будував собі плани, вони повинні бути узгоджені з тобою. Зустрінемось, будемо вирішувати, що далі.

Я багато малюю тут, завдяки малюванню мені багато легше, ніж іншим. Школу закінчив тут — на відмінно. Отже, тримаюсь і дивлюсь у майбутнє з вірою і надією. І з любов’ю.

Чекаю твого листа так, як чекав би найбільшого можливого в цих умовах свята. Чекаю. Чекаю. Чекаю.

Цілую міцно тебе

твій завжди

Олег

P.S. Я розповів тому, хто дасть тобі цього листа, про нас усе. Можеш йому довіряти. Я переконаний!

— Він і так постраждав невинно, що ж ви від нього ще хочете? Навіщо він вам? Знову писати про нього якийсь бруд? Лишіть його в спокої, прошу вас! Віталік — мученик, а не грішник, це я вам кажу, його мама. Він чистий перед Богом і людьми. Це частка всесвітнього зла наклала на нього свою тінь. Але це мине. І лишіть його в спокої!

Варвара Павлівна дивилась на мене глибоким вологим поглядом. В її темних, схожих на циганські, очах була тривога і водночас якась майже релігійна впевненість у своїх словах.

Вона насторожено зустріла мою журналістську картку, і на мої запитання про сина очі її сповнились слізьми, які вона із зусиллям стримала, щоби продовжувати розмову.