Маленьке чепурне помешкання, на стінах багато картин — усі Віталія Ткаченка. Химерні палаци і замки у хмарах, у туманах, таємничі людські обличчя, переплетіння двох тіл, що творили ніби одне інше тіло, все наповнене дивним, блакитним світлом. Трохи нагадувало Реріха, трохи Чурльоніса, але було своє, зовсім своє. І це кликало кудись, щось пробуджувало всередині мене, непокоїло і заспокоювало водночас. Це був заклик, знак питання із відповіддю у вічності.

— Як гарно! Я ніколи не бачив картин Віталія. Він справді видатний художник!

Мені вдалось таки заспокоїти Варвару Павлівну щодо моїх намірів, і, врешті, я просидів у неї кілька годин.

— Я не можу засуджувати свого сина ні за що. І не тому, що я його мама, повірте мені! А тому, що такі, як він дуже важко живуть у нашому світі. Бог дав йому велику душу, доброту і щирість, дав талант. Але позбавив захисности, розумієте, отого первісного інстинкту самозбереження. Він завжди був добрий до всіх. Його обманювали, дурили, обкрадали, а він однаково не втрачав своєї доброти і віри у вищу істину, в торжество справедливости.

Раніше я так і не бачила цього Олега. Все збиралась до Києва, аж тут трапилась та біда. Але на суді я його побачила. Як він говорив про Віталія! Як вірив у нього!Що ж я можу тут засудити? Бачить Бог, якщо люди аж так кохають одне одного, то чи є право ламати це і судити когось? Не судіть, бо й вас не судитимуть — каже Святе письмо! Я не засуджую їх. Боляче, страшенно за все боляче. Але якщо так сталося, то мало статися.

У тому процесі чимало говорилось про його політичну характеристику, як украй неґативну. А сьогодні, бачите — вже нема СРСР, є незалежна Україна, вже й закон прийнятий, який би міг його звільнити. А він усе ув’язнений…

Я заспокоїв Варвару Павлівну, що незабаром усе зміниться, що справді йдуть нові часи, і запропонував написати листа Віталієві, до якого збираюсь поїхати.

Отут вже Варвара Павлівна пустила сльозу, узялась писати, а в міжчасі дала мені альбом, в якому на мене дивився смаглявий, як воронятко, хлопчик, потім чубатий підліток з лагідною посмішкою, а потім бородатий циганкуватий чоловік із темними сумними очима.

— Я вас слухаю.

Трішки приглушений м’який баритон Віталія Ткаченка видавав тривогу і стримувану напруженість. Він дивився на мене спокійно й уважно, і я не міг не відзначити справді дивно заворожуючий погляд його темних циганкуватих очей. Коротеньке темне волосся облягало пропорційну голову, коротка густа борідка й вуса густо-чорні, перебиті були вже доволі виразним мереживом сивини.

— Я — журналіст. Але до вас я приїхав з іншою метою… Тобто не стільки як журналіст, скільки посланець з листом… від Олега…

— Що-о-о?

Віталій зблід, просто пополотнів. Мені навіть здалося, що він може зомліти.

— Дякую. Дайте, будь ласка, листа!

Голос звучав хрипко і тремко. Чоловікові було важко говорити.

Я мовчки витягнув листа.

Ні слова не кажучи, він розгорнув його. Спершу схопився за фото і довго в нього вдивлявся. Потім прочитав листа раз, потім ще раз, потім ще раз.

Я чекав. Здавалося він читатиме цього листа ще і ще, ще, забувши про мою присутність.

Врешті він відклав листа і повернувся до мене.

У його очах стояли сльози. Він і не стримував їх, не приховував, дивився на мене і мовчав. Врешті опанував себе, витер очі.

— Ви все знаєте?

— Так.

— Отже, ви не зневажаєте нас, не відкидаєте наших взаємин, якщо ви привезли його листа?

— Та ні… Бачите, я багато розмовляв з Олегом, потім я був у вашої мами… я ж маю ще від неї листа.

Він швиденько перебіг очима материного листа. І знову — до мене.

— А чому ви взялися нам допомогати?

— Бачите, я повірив Олегові… і… він якось переконав мене, ну, і ваша мама… і взагалі…

— Чи ви собі уявляєте, що означає для мене цей короткий лист? Вам важко певно повірити, але якби цей лист був протилежного змісту, можливо, я не став би жити далі… Це сенс мого життя, це — те, що дало мені сили витримати увесь жах ув’язнення, всі ці страшенні роки… Я вам безмежно вдячний…

— Олег мені розповів вашу історію, і, здається, написав вам, що мені можна довіряти. Я хотів би до кінця вас зрозуміти, може, напишу колись про це, звичайно, не подаючи справжніх імен. Просто, гадаю, що про таке в нас ніхто ніколи нічого подібного не писав, ну і… Не знаю, але я хотів би бачити все це і з вашого боку, якщо можна… А ви можете написати листа Олегові, я передам…

— Дасть Бог, колись і ми Вам станемо в пригоді, життя є усяке, поживемо — побачимо… Я зараз напишу листа…

Він озирнувся, трохи безпорадно, але я простягнув йому папір і ручку.

Віталій дав мені листа також відкритого, як й Олег.

Ось його лист.

Лист Віталія

Мій дорогий!

Сьогодні найкращий день за всі ці роки, я отримав від тебе звістку — ти не зламався, не забув, не відцурався! Я знав це, я вірив, але мовчанка — це як чорна яма, як дірка в ніщо, це страшенно важко — не знати. Але я вірив. І ось прийшов лист.