Про УКРЛІТ.ORG

Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

C. 6

Павленко Марина Степанівна

Твори Павленко
Скачати текст твору: txt (359 КБ) pdf (310 КБ)

Calibri

-A A A+

Після уроків поспішила до Сашка. Це при ньому востаннє бачила коралі!

— Ти не знаходив мого намиста? — спитала холодно, не давши ні отямитись, ні радісно підскочити назустріч.

— Отого морського? Ти поклала його до кишені! Ти ще мала віддати його тітці Сніжані!

Еге ж, так він і признається! Що ж, на гарячому не піймався. Та й хотіла йому вірити, бо виросли разом!..

І Іобавившись трохи з кошенятами, похмуро посунула додому.

Вез апетиту ковтнувши рештки вчорашньої трапези, почвалала до своєї кімнати.

У коридорі ще раз позаглядала в усі можливі шпарки: намиста ніде не було. Зате намацала між стіною і тумбочкою світлину, на якій Сніжана з Валентином та печальний хлопчик. Тітонька теж неабияка роззява!

Софійка відчинила шафу і, підібгавши ноги, всілася на лахи поверх шухляди. Цієї миті, напевне, випадково зачепила дверці, і вони зі скрипом зачинилися.

— Кор-р-ралі! — передражнила Софійка дивний скрип і вже хотіла було звільнитися з мимовільної пастки, як…

…Софійку засліпило сонцем. За секунду оговталася неподалік від тітоньки Сніжани, яка саме картинно притулилася до високого чоловіка.

— Ще кадрик — про всяк випадок! — гукнув фотограф. — Сторонні, відійдіть: не бачите — знімаю! Порозсідалися тут!

Сторонні — це, мабуть, Софійка? Леле! Так само підібгавши ноги, вона сидить — не в шафі, ні! — на присипаній сосновою хвоєю траві лікарняного дворища. Позаду — корпус травматології. Софійка що, у… світлині? Це той день, коли Валентина виписували з лікарні, день, коли він і Сніжана сфотографувалися на згадку?

Бути поміченою зовсім не входило в її плани. Лиш уявити: порозмовляти з тітонькою… кілька місяців тому!.. Добре, що сонце їй прямісінько в обличчя, а то…

Дівчинка шаснула через газон просто в кущі. І зіткнулася з печальним хлопчиком, якого бачила на Сніжаниній світлині. Леле! В руці тримає камінця, мовби щойно збирався ним поцілити…

— Ти що?! — витріщилась на нього дівчинка.

— Яке тобі діло? — відрубав малий.

— Та… Нічого!.. Хочеш? — уже примирливіше простягла шоколадку, подаровану Валентином: Софійка ніколи не їла смакоту відразу — розтягувала насолоду. Ось і тепер, ковтаючи слинку, носила останню плитку в кишені джинсової курточки.

Хлопчину аж пересмикнуло.

— Вдавися нею! — гарикнув і побіг.

Обурена й зневажена, Софійка рушила услід за кривдником. Прокравшися звивистими завулками, з’ясувала, що хлопчина з матір’ю мешкають у дрібному півбудиночку над самісіньким крутосхилом, звідки вже починався парк.

Аж тепер зауважила, що навколо… жовтіло осіннє листя. У дворах квітували… не бузок, не ряст — чорнобривці! Зі школи поверталися по-літньому засмаглі школярі.

Справді, з женихом тітонька познайомилася восени! І, прийшовши зараз додому, Софійка не застане Ростика (адже восени він ще не народився)! Ба більше: цієї осені вони ще не переїхали до нової квартири!!! Як же дістатися до нового дому, до братика, до мами?

Намагалася згадати кожен попередній крок. Шафа! Гм, якби тут були дверці шафи чи хоч би світлина!

Хвилинку! Що сказали дверці, коли зачинялися? Кор-р-ралі!

— Кор-р-ралі! — гукнула щосили.

Але нічого не змінилося. Хіба перехожий озирнувся подивовано.

— Отже, не коралі… — Дівчинка гарячково потирала долоні. — Тоді що ж? Може, не коралі, а навпаки? Як буде коралі навспак? І-і… Ілар-р… Ілар-р-рок!!!

Боляче стукнулась об стінку шафи. Вона — вдома?! Яке щастя! Проте вийти з шафи не вдавалося. Дверцята послухались, аж коли прийняла з колін світлину.

— Доцю, ти вдома? — До кімнати радісно зазирнув тато. — Бо я приїхав, гукаю-гукаю — ніхто не обзивається.

— Я… у скверику гуляла.

— Видно, що в скверику. — Тато заходився розпаковувати сумки. — У нашому дворі соснових голок, що тобі до шортів почіплялися, немає. Ну, як ви тут без мене?

Софійка уклалась до ліжка й думала. Ти диви, як у комп’ютері! Відкриваєш спершу диск, тоді папку, тоді обраний документ. Тут же спочатку шафу, далі кладеш на коліна світлину… Потім Софійчині думки розхитало, закрутило поміж зірками і понесло-понесло-понесло до манливих незвіданих світів…

7. На хаті

Думала про чудасію із шафою, коли, повертаючися з уроків, піднімалася сходами.

— А здоровкатись не треба?

Це баба Валя стояла в прочинених дверях. До її ніг тулився знуджений Фантик, якого хазяйка притримувала за повідок.

— Добрий день! — відказала чемно.

Аж на вулиці спохопилась: на Фантиковій шиї була вив’язана бантиком блакитна стрічка — точнісінько така, як у тій квартирі на килимі…

А ще не йшла з голови ранкова пригода. Дорогою до школи мимоволі звернула на рідну стежку: це тут Кулаківський довірив свою таємницю!.. Серце тріпотіло і завмирало. Здавалося, навіть запахло тютюновим димом…

— То скільки даси? — почулося з-за куща жовтої акації.

У відповідь прозвучало щось невиразне.

— Тьху! Мені за це по дві за грам давали, та й то я їх послав! — Голос видався напрочуд знайомим.

 
 
вгору