Намиста, звісно, так і не знайшла.
8. Підслухана розмова
Біологічка Ліда Василівна на останньому уроці повела Софійчин 6-В на екскурсію до старого парку. Всі ніби вирвались із зимового полону і тепер сміялися, базікали, дивувались юній зелені старих дубів.
Ліда Василівна щось пояснювала, і Софійка з гуртиком дівчат-відмінниць намагалася запам’ятовувати, чим різниться веймутова сосна від кримської, а карельська береза — від завислої. Особливо сподобались пишно квітучі білі кущі таволги. Ліда Василівна спочатку назвала їх незрозуміло, латиною, а тоді по-народному — наречена! Цікаво, чи чує Вадим, чи нічого собі не уявляє?
Вадим не чув, бо крутився далеченько від учительки: великою лозиною полохав жаб понад зарослим осокою озерцем. Біля нього товклося кілька хлопців і… нахабна Ірка Завадчук, яка гонко й манірно пищала до кожної жаби. Ніяк не відчепиться від хлопця! Наче й не бачить, що вона Кулаківському тепер цілком байдужа.
Софійка вміла міркувати. Еге ж, нині все змінилось не на Ірчину користь. По-перше, і Вадимова поява у їхньому дворі, і його вчорашня ніяковість — усе свідчило про його небайдужість до неї, Софійки. По-друге, те, що він ось кидає по Ірчиних ногах соснові шишки (пацани наввипередки починають і собі кидати), даруйте, аж ніяк не межа Софійчиних мрій. Її мрія — аби під ноги кидали букети… лілей, білих садових лілей, яких найбільше любила з дитинства!.. А шишки… Хай ними Ірка тішиться!
На центральній алеї, заповненій численними ятками, Вадим купив Ірці морозиво. Паршивеньке, звісно, хоч і дороге: Софійка не любить із чорносливом. Навіть почула, як гордовито сказав:
— Чотири п’ятдесят? Фігня! Для мене гроші — не проблема, ще й трохи лівих учора перепало!
Ірка Завадчук бридко самозакохано хихикнула.
— Хочеш, і тобі куплю? — раптом при всіх обернувся до Софійки.
— Дякую, такого не їм! — пирхнула, мало не онімівши з несподіванки.
Ірка знову хихикнула — вже не так самозакохано.
Що таке ліві гроші, Софійка розуміла не зовсім, бо на уроках такого не вчили. Але щедрий Вадимів жест розчулював. І давав привід знову щасливо, до почервоніння кінчиків вух, думати: о тобою, Вадимчику, все не так просто!..”
Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.
Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер — із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!
— Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив! — долинув із розчиненого вікна жіночий голос.
— Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш… — відповів хлопчик.
— Ще й грошей просив! І що? Поживився?
— Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…
— Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!
— Але ж він подарував тобі…
— Що? Отой копійчаний пучок рясту?!
— А мені колись — шоколадку…
— Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..
— Але…
— Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!
Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!
9. Чоловік із виколотими очима
— Ну як? — Сашко аж підскочив назустріч.
— Ніяк! — відповіла понуро.
— Що, не дозволили?
— Не дозволили чого?
— Ну, кошенят…
— А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!
— Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.
— А тих — розкупили?
— Пороздавав!
Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно муркотіло.
— Мені не дозволять, бо й так удома завинила! — На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.
Сашко похнюпився:
— Що ж робити?
— Нічого! І цю віддаси, а я, так і буде, вікуватиму без кота…
Чорнобілка тихенько писнула.
— Я про намисто питаю. Де ж його шукати?
— Хіба у чиїхось кишенях! — про всяк випадок пильно глипнула на Сашка.
— Украв хтось, гадаєш? — невинно закліпав той. — Ну якщо так, пиши пропало!..
— Дякую. Порадив!
Удома все думала про кошеня. Отак щоби принесла — невже вигнали б? Можуть! Але ж яке гарнесеньке! Отут би й жило, біля батареї. Змостили б кубельце… Ні, краще під ліжком.
Бр-р-р! Знову це фото! Здається, кілька разів одкидала його подалі, а воно знову на світ вилазить. Такий зловісний цей чоловік без очей! А фотографію треба повернути. Просто підкласти в сумку Вадимові.
Чи таки зважитись? Цікаво, які все ж у нього очі? Ет, будь що буде! Ризикну!
Софійка бере світлину і зачиняється в шафі.
— Готово-с!..
Гладкенький лисуватий фотограф догідливо зиркає з-за фотокамери на високому штативі.
Софійка мерщій ховається за важкою ширмою. На світлині ширма чорна, а у світлі ламп — зеленувата, оксамитова. І пахне тут, як і в їхньому старому домі, вогкістю й пилом, а зовсім не цвіллю й нафталіном, як думала раніше.