Аж як у вікнах засірів світанок, у загадковій квартирі пролунав даленіючий свист — і враз усе стихло.

Так само раптово, як і почалося.

2. Вилазка до шафи

За вікном дощило.

— Кінець травня, а тепла — не бачили! — бурчала Софійка, неохоче збираючись до школи. — Добре маленькому: спить!

Маленький подав голосок, і мама побігла до спальні.

Ростик пхикав уже в мами на руках, коли завітали до баби Валі. Баба Валя — сусідка навпроти. Це їй мешканці загадкової квартири довірили ключі, аби поливала вазони.

Чи не пограбовано часом тієї квартири вночі?

Баба спідлоба глянула на схвильованих новоселів. Неохоче побряжчала ключами — на перший поверх.

— Як бачите, все на місці! Перекинутий стілець? То це ж я його й перевернула! Коли аспарагус на серванті поливала.

— А що це за блакитна стрічка? — Софійка перелякано вказала на килим.

— Такі частенько валяються! — Здається, бабине обличчя зблідло. — Десь, либонь, зачепила, то й витяглося!

— Що ж, перепрошуємо… Перепрошуємо… — завибачалася мама.

Баба пошкутильгала нагору. На порозі її вже дожидався котисько. Пухнасту вгодовану тварину звали Фантиком. З усіма тутешніми котами Софійка познайомилася першого ж дня, щойно переїхали. Але те, що Фантик геть чорний, зауважила вперше. Як у казках про відьом: чорний, сажа сажею, самі очі світяться…

На уроки встигла. Краще б запізнилася: з математики все одно підхопила сімку! Кого винуватити? Братика? Русалоньку, через яку плакала замість уроки робити?

Не краще й з українською. Завдання виконала швидко, навіть дала списати Кулаківському, а той… Тільки й бовкнув: “Сенк’ю, ти — кльова!” Та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака — не Софійці — противній Ірці Завадчук. Що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці!..

Додому не тягнуло. Взагалі, відколи переселились у новий будинок… От і мама каже: гнітить він її. І це, Їй-Богу, не тільки тому, що обтяжливо й нудно сидіти з дитиною в чотирьох стінах!

Не без утіхи Софійка зробила добрий гак. Тим паче, кортіло побачити колишнього сусіда Сашка, який і досі мешкав у напівпідвальчику.

Сашко, як і завжди, сидів на тротуарі під липою. Біля нього лежали ваги і в’язка штурпаків. Під в’язкою — напис на картоні: “Тирміново продаюця дрова. Приймаюця оптові замовлиня”. А поруч — відро з пучками рясту.

— Привіт! Як давно тебе не бачив! — аж підскочив Сашко. — Хочеш — задарма зважу?

— Ні, дякую! — Софійка ще не худне, на відміну від більшості ЇЇ ровесниць. Спіднички й штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають. Сашко й не наполягає — він іще худіший та дрібніший. Мов хрущик.

— Тоді візьми — ось!!! — Хлопчина королівським жестом вручає Софійці найпишнішого букетика. — Гостинець од фірми!

— Спасибі, нащо? — Несміливо бере квіти і шукає, куди б їх притулити: перехожі-бо зглядаються.

Аби приховати ніяковість, хлопець починає протирати циферблат ваг, делікатно попльовуючи на бувалу в бувальцях ганчірку.

— Ти що, й до школи не ходив? — сказала, щоб підтримати ниточку розмови.

— Уже давно повернувся! В нас же не так, як у вашій гімназії. Останні уроки можна й пропустити.

— Еге! Очевидно, у вас останніми ставлять мову: дрова ти геть неграмотно підписав!

Сашкові вуха зрадливо запалали:

— Що, знов? Без тебе нема кому порадити: завжди втулю якусь не таку букву. Біля ваг он ти писала, — замилуєшся!

— Сподіваюся, мій напис допомагає?

— Аякже! До того ж скоро літо, клієнт масово скидає жир і потребує моїх послуг. А зранку до лісу зганяв: квіти нині теж у ходу.

— Багато продав? — Софійка вирішила не питати, коли все-таки Сашко встиг сьогодні відвідати школу.

— Та трохи є, — побряжчав монетами чи то розчаровано, чи то весело.

— Хмиз також із лісу?

— Ти про дрова? Де там! Адже тільки нашими дворами пройти — цілий кузов назбираєш! Гроші під ногами валяються — умій лише підняти! — І за хвилю додав: — Інша справа, що не сезон… Ех, мені б лише стартовий капітал зібрати! Я б тоді знаєш як розкрутився!..

Свого часу й Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер. Батьки ж затялись: “Поки не купимо квартири…” Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала. На сонці нашмалилась, ніс облущився, а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло. Їй не вистачає лише комп’ютера. А Сашко — єдиний мужчина в сім’ї. Мама працює прибиральницею, та й то часто хворіє, а в сім’ї ще трійня малих сестричок.

Якийсь здоровань хвацько скочив на ваги.

— Дев’яносто вісім кілограмів! — мовив Сашко.

— Скільки з мене?

— А ось написано: п’ятнадцять копійок. Дешевше, ніж у центрі!

— Переб’єшся! — Молодик кинув Сашкові п’ятикопійчану монету і, вихопивши з відра букетик рясту, перевальцем пішов далі.

Сашкове обличчя палало. Така ганьба, ще й перед дівчиною!