Хтось знову щось пробелькотів.
— Короче, я до школи. Як розродишся, підгрібай увечері на хату!
Вадим?!
Не встигла й заховатись, як він ступив на стежку і, красиво сплюнувши, поспішив у бік школи. Не озирався, тож Софійки не помітив.
Трохи почекала, поки відтерпнуть ноги й розвидниться в голові. Цей Вадим! У нього таке розмаїте життя!.. Щось перепродує, щось організовує… Це вам не казочки про хмарки та русалок!.. Втім, і в неї самої наразі клопотів не бракує. Найголовніша турбота — коралі…
Мама поривалася дошивати сукню, а Сніжана впиралась:
— Немає коралів — не буде й весілля!
— Я піду іще пошукаю! — промимрила Софійка.
— Як собі знаєш!.. — холодно відмовила мама й так само холодно змовчала тітонька: вони вже ні на що не сподівалися.
Намагалася відтворити свій тодішній маршрут. Понипала біля під’їзду. Понишпорила під кожною лопушинкою, за кожним камінчиком.
Роззираючися, з теплотою згадала, як несподівано стріла тут Вадима. Вадим — дим!.. Чогось же приходив! Щось його тягнуло до її двору!
А коли зараз… піти до нього додому? Запитати, наприклад, що на завтра з… англійської. У неї таки не записано. Заодно, може, нове щось почує про таємницю його роду… Чому б і ні? Русалонька також першою пішла назустріч!..
Ще відтоді, як побачила Вадимову адресу на останній сторінці класного журналу, добре її запам’ятала. Аж ось і вона, вулиця Малофонтанна, заповітний третій номер. Великі залізні ворота нагадують палацову браму. За ними гримить ланцюг, у дворі пес. Повагавшись, натиснула кнопку дзвінка над хвірткою.
— Ша, Джиме, ша! В буду, кому кажу!
Стукнуло-грюкнуло, дзенькнуло-скрипнуло, хвіртка розчинилась, і перед Софійкою виросла бабера з непривітним поглядом і циганським волоссям. Привітались.
— Я… до Вадима… на хвилинку!
— А-а!.. Він казав, що до нього під вечір мають прийти. Заходь. Ноги витирай!
“Господи, чого я тут?” — почувалася Русалонькою, яка навідалась до відьминих палат за поміччю.
У просторих, пишно обставлених покоях — темно й моторошно.
— Ваде! — гукнула стара в темну пащу коридора. — До тебе, як ти там кажеш, соска якась!
— Взагалі-то я… я Софія! — спаленіла.
З пащі-арки — ні звуку.
— Щойно був. Уже десь, видно, мара взяла! Де хоче, там і бродить, нікого не питає! — досадно махнула п’ятірнею. — А ти пожди, може, заявиться. Ет, нема на нього доброї чоловічої руки!
— А ви… ви, бачу, Вадимові й за тата, і за…
— …І за дідькову маму, ти вгадала! — перервала стара. — Влипла з ними всіма, як нечистий у смолу!
— З ким — з усіма?
— З чортячим кодлом, із ким же? Казали мені: не виходь за того Кулаківського! Ні, на його смердючі копійки злакомилась, тепер сиди, нюхай їх сама в цьому гадючнику! Що ти очицями стрижеш, рада, що бабі язик розв’язався?
— Я просто вас не розумію, бабусю: ви наче добра, а лаєтесь…
— Ще пожалій мене, аякже! “Бабусю”!.. — Стара розм’якла: не часто, мабуть, чула добре слово. — Певно, гарно вчишся? Бо той люципер тільки числиться в гімназії! Могоричами з класу в клас перетягуємо: дуже таткові хочеться, щоби син престижну школу закінчив! А йому та школа потрібна? З престижем разом?
— Ну… Вадим — розумний хлопець. Якщо постарається…
— Де тобі втямити! В тебе, либонь, таких бісових предків не було, як у Кулаківських! На ось, дивись! — Стара швидко занишпорила в шкатулці па полиці. — О! Осьо воно, це нещастя!
Майже пожбурила Софійці прим’яту стару-престару світлину, з якої дивився… Власне, не дивився — очі на світлині виколото чиєюсь вправною шпилькою — ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі.
— З нього все почалось! Якби тоді…
Раптом — як же невчасно! — зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!
Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.
— О, з’явився — не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!
— Що? Ти знайшла? Ти їй розказала? — Вадим зробився сам не свій.
У ворота подзвонили, стара побігла відчиняти. Софійка злякано прикрила долонею фото і, щоб не сердити хлопця, заховала під полу.
— Нічого особливого, не хвилюйся! Я просто ішла мимо і вирішила дізнатися, що з англійської…
Здається, йому відлягло від серця. Навіть подобрішав:
— Вау! Уроки! Ну, проходь до мене, бо та дракула зараз як розгавкається!
Скочив поперед Софійки до своєї кімнати і щось швидко згріб зі столу до шухляди. Звісно, хоче, щоб охайно!
— То його, кажеш, треба?
Домашнього завдання з англійської, виявляється, їм не давали. Розмова не клеїлась, Вадим сидів мов на голках, ніби когось чекав. Та й Софійці було незатишно і давно вже хотілося додому.
Як виходила, старої вже не побачила. Аж біля хвіртки здибала неголеного типа, який щось прогугнявив назустріч Вадимові. Та це ж той, кого чула сьогодні під акацією!
Вже біля самого дому завважила, що й досі стискає щось під полою. Леле, це ж оте старезне фото зі шкатулки! Треба повернути! Але вертатися? Нізащо!