Ось Катерина вже підходить до чоловікової садиби, впевнено і, як завше, приспівуючи, стукає кільцем у хвіртку. За ворітьми завалували пси, а по хвилі визирнула немолода жінка. Певно, свекруха.
— Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!
— Та… — Катерина взялася рум’янцем. — Усе не віриться…
— Це вже і твій дім, пора звикати!
— Семенко з батьком ще не приїхали?
— Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!
Дворище таке якесь… Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.
Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців…
— Бабусю, як ви? — Катря зазирнула до однієї з кімнат.
— Дякувати, вже легше! — почулось у відповідь хрипкувате. — Вже й уставала нині, щось і робила! Оно картопельки на вечерю наоббирала!
— Які ви неслухняні! — вдавано розсердилася Катруся. — Відпочивайте, я сама!
І мерщій до кухоньки варити борщ. Коли той уже булькотів у каструльці, затарабанили по даху краплі дощу, ніби перегукуючись із ним.
— Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику! Та поставлю на горі, щоб не їли комарі! — виспівувала Катерина, і Софійці раптом пішов мороз поза плечі.
Вечеряли удвох: свекруха та стара кульгава баба. Катерина сказала, що чекатиме Семена.
Сиділи і плели нитки балачок. Дощ то вщухав, то знову набирав сили. Здалеку почулося гуркотіння грому.
— Грім на голе дерево — погана прикмета! — насторожилась баба, виглядаючи у вікно.
— Ще ж не зовсім голе, бабусю! — весело заперечила Катерина. — Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.
— Ту шовковицю давно тра зрізати! — правила своєї баба. — Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась!
— Одна, а й та родить! — заперечила Катря. — Казав Семенко, такі солодкі білі ягоди, що шкода зрізати.
— Запитай Семена, чи він хоч одне дерево зрубав чи бодай курку зарізав. Такий тонкосльозий!
Не пригадую, щоб так пізно восени була гроза. — Семенова мати стурбовано дослухалася до грому.
— Ой, — спохмурніла й Катерина, — такого проти ночі нарозказували, що на душі мулько! Як там наші добиратимуться?
У відповідь прокотилося громовиння.
Нарешті у двері постукали.
— Це Семенко! Я відчиню! — зраділа Катруся.
Зарипіли двері, загупали-зашурхотіли кроки.
— Вечеря готова? — басовито запитав старший.
— Борщ тепленький іще, кухвайкою вкутаний! — кинулась до плити мати.
— Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! — ніжно обізвався молодий.
І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок…
— Яка гарна! — Катруся радісно вихопила із Семенових рук… блакитну стрічку!!!
— Вона, як навмисно, до твоїх синіх очей! Ану ж! — Чоловік замилувався, дивлячись, як дружина прикладає до волосся подарунок.
— Отакої! — здивувалася стара. — Забувся, що Катря не дівка уже? Нащо молодиці та стрічка?
— Як небо, синя! — раділа Катря, по-дівоцьки пов’язавши її на голову.
— Яка ти гарна! От біжи поглянь у дзеркало! — милувався Семен.
— Ха-ха! — щасливо затанцювала перед люстром.
— Діти дітьми! — усміхаючись, махнула рукою свекруха.
І враз…
Сліпуче сяйво блискавки впало на суху шовковицю за вікном, шугонуло об віконну раму й пронизало всю кімнату!..
Софійка пам’ятає лишень суцільну пітьму і їдучий дим. Аж згодом: побачила пасма вогню, потім — Катерину й Семена, які нерухомо лежали на підлозі, а трохи віддалік — непорушних свекра й свекруху.
Тільки стара баба заворушилась на ліжку й пробурмотіла:
— Що це було? Катре! Семене! Де ви? Агов! Не бачу! Нічого не бачу! Ой!.. — вхопилася за серце і впала на подушку.
Годинник на стіні вибивав дванадцяту.
Софійка, зашпортуючись, попленталася до виходу — кликати на поміч. До хати вже бігли сусіди, щось гукали, несли відра з водою.
— Навіть крізь сон побачив: я-а-ак блисне! — кричав хтось. — А потім — як загуркотіло! Мертвого розбудило б!
— Уже не розбудить!.. — докинув інший, виносячи з хати неживу Катрусю. З її волосся сиротливо звисала блакитна стрічка…
Катрині родичі також були мертві.
Пожежа згасала: дощ прийшов на допомогу. Всі чогось бігали, клопотались…
Раптом Софійка збагнула, чому ця садиба видавалась такою знайомою: це той двір, до якого прибігла колись, налякана наглою смертю молодого Кулаківського! Це її власний двір! Тільки тепер замість хати — п’ятиповерхівка!.. На місці спаленої кімнати — квартира, де справляються загадкові нічні гульбощі. А над нею — Софійчина…
Згадала: чула колись від бабусі, що там, де вдарила блискавка чи було вбивство, краще не будуватись!
53. Розслідування триває
Лежала у своїй постелі. Сон кудись подівся. І міркувати як слід не могла.