— Хоча де тут бродити примарам! Живим ніде розвернутися! — додав по хвилі.
51. Всі знайомі, всі свої
У напіврозваленій альтанці, обвитій хмелем та диким виноградом, Софійка встигла обладнати собі невеличку хатку. Сюди із закутків приволокла давні черепки та деталі кінської упряжі: Юзефа ж любила коней!
Тут, намостивши трави на викорчуваний пеньок, вечорами Софійка всідалась і гортала книжки про художників, якими в Пустельника були заставлені широченне підвіконня й саморобна підвісна шафка. Репродукції, самотність і затишний листяний дах давали такий простір для мрій! Певно, Русалонька так само усамітнювалась і очікувала принца!.. Невдовзі він з’явиться, звичним рухом відкине вбік рудуватого чуба, відведе Русалоньку до своїх хоромів на Малофонтанній, три, і заживуть вони щасливо, радісно й без проклять! Ось уже в зелені майнуло світляве волосся… Ось…
— Нащо ти взяла мої речі?
Перед Софійкою стояла дівчинка років дев’яти. Ображено показувала на черепки та упряж.
— Ти цим граєшся? Я не знала. Вибач. Звісно, як хочеш забрати…
— Моя мама іграшок не купує: не має за що. Навіть м’яча не купує, хоч так люблю на фізкультурі гратися у футбол. А можна, це буде і моя хатка? — Дівчинка присіла на край пенька. — Тоді хай вони залишаються тут!
— Будь ласка! — не надто привітно погодилася Русалонька: так важко відриватися від казки!
— Як тебе звати?
— Софія.
— О, в нас є такий собор! Я в ньому, правда, не бувала: то школа, то в мами робота… А мене — Іра!
— Іра? — скривилась від неприємного спогаду. І в Києві од своїх не втечеш! — Моя однокласниця так зветься. Може, в тебе і прізвище Завадчук?
— Ні. Я Біла.
— Бачу, що біла, — прізвище яке?
— Біла, кажу ж!
— Та ну! — загорілася Софійка. Не інакше, як один із нащадків Юзефи: у неї ж була дитина від Мішки Бєлого! — А батько твій хто?
— Не пам’ятаю. Він із нами не живе: покинув мене ще малою.
— Але ж якесь по батькові маєш?
— Валентинівна!
— Що-о-о?! — Софійка нарешті відклала книжку. Точніше, та випала з її рук. — А щось іще про це знаєш?
— Що знати? Мама з татом розлучились, він поїхав назад у свою, як там… Вишнівку. От і все. То ми пограємось?
— Звичайно! — Софійка люб’язно запросила до своєї хатки.
Хоч думала про інше.
Коли сповістила новину тітоньці, та ані здивувалась, ані зажурилася. Встигла-бо збагнути, що від екс-жениха очікувати можна чого завгодно. Тим паче, не так давно Валентин змінив паспорт: новий документ, звичайно ж, не заплямували штампи про колишнє одруження!
Від сусідки Людмили, Іринчиної мами, дізналася, що років десять тому сюди завітав юнак-красень Валентин: сподівався відшукати тут можливих родичів. Мовляв, його прадід признався, ніби такі були серед колишніх власників маєтку. Родичів, звісно, не знайшов: графи давно вже звідси втекли. То Валентин і вподобав собі самотню дівчину, власницю окремої кімнатки. Вже згодом Людмила зрозуміла, що одружився з нею з розрахунку мати в “законному родовому замкові” бодай кілька квадратних метрів! Народження доньки змінило плани, він подав на розлучення і зник. Навіть аліментів не платить — нібито мало заробляє.
Як усе це сумно! І як схоже на Валентина Білого!
52. Додому
Так дивно було повертатися з Києва! Адже востаннє Софійка долала цей шлях на бричці з Мішелем і Юзефою. Ті самі чудернацькі назви сіл — Вінницькі Стави, Гостра Могила, Зелений Ріг — але інакші будівлі, річки, ліси, землі!.. Немов за ці роки хтось невидимий зітер гумкою попередні ескізи і наніс на той самий папір нові малюнки. Тьху, набралася від Пустельника з його малюванням!
Так радісно було повертатися з Києва! Хоч і хороше у великому місті, проте київський темп придатний радше для недовгих екскурсій і свят. Будні ж ліпше проводити вдома, у тихому містечку, де не відтоптують ніг, не мчать безперервні машинні потоки, де з пагорба видно Олексівське болото й чути жаб’яче кумкання…
Сергій, очевидно, збагнув це давно. Без краплі смутку повертався зі Сніжаною та Софійкою до Вишнополя-Половинчика. Ще б пак! Адже тут на нього чекають прецікаві події: він познайомиться з ріднею нареченої, а потім зі Сніжаною подаватимуть заяву до рагсу! Для нього це вперше, тому й тішиться.
До речі, прізвище майбутнього зятя — Кавун. Гм-м, Кавун Сніжана… Правда, біологічка Ліда Василівна стверджувала, що кавун — теж ягода. Отже, як мовиться, шило на мило! Втім, Сніжану це турбує щонайменше.
Щойно залишилась у кімнаті сама, поспішила до Катерини. Такою милою видавалась Катерина порівняно з рештою Кулаківських! Тому потерпала: хоч би нічого поганого з нею не сталося!
Але ні: Катруся, як її називає жених, весело прямувала вулицею. У невеличкому кошику несла груші та букетик айстр.
Це вперше когось із Кулаківських уздріла з квітами!
Хоч Катря, мабуть, уже не Кулаківська. Втім, Франя он теж перейшла на чоловікове прізвище, та це не врятувало її від родового прокляття. Покару свою несла у постійних сімейних чварах, ненависті та сердечних Корнієвих муках, який все одно косував на Клавине подвір’я, де підростала його донька.