Тільки й того, що в голові майнуло блискавкою: небо з землею зійшлося!!! Ось воно, старцеве пророкування! Ось де треба діяти!!!
— Цей підлітковий вік! Лежить, як громом побита! — розбудив дівчинку мамин голос. — Ось уже полудень, а вона…
— О, дивись: розплющила очі, все гаразд, Тетянко! — нахилився над Софійкою усміхнений тато. — Як спалось? Що наснилося?
— Все добре… — й собі над силу усміхнулась.
— Слава Богу! — зітхнула мама. І додала: — Якщо все нормально, чи не допоможеш мені з Ростиком і на кухні? Незабаром чекаємо гостей: Сніжана знайомитиме нас зі своїм…
Софійка знову гепнулась головою на подушку й заплющила очі. Краще б не вставала!
Коли черговий раз виносила сміття (мама затіяла щось дуже генеральне), здибала бабу Валю. Та саме вела вигулювати Фантика.
— Бабусю, що колись було на місці нашого будинку?
— Спитаєш таке! Звідки можу знати? — Баба Валя почухала Фантикові шийку.
— Може, пригадаєте? Будь ласка!..
— Де там!.. Хіба ради такої золотої дитини, як ти… М-м-м… У п’ятдесят восьмому переїхала до Вишнополя… Тут, здається, був… Ага, пустирище! Заросле таке, сміттям-камінням завалене! Ще й розказували, ніби… згорів там хтось, чи що… Так воно все й стояло — не раз минала, як на дачу йшла… А через років двадцять розчистили те все й почали ставити цей будинок. За чеським плануванням.
— Велике спасибі вам!
Софійка понесла далі своє відро, а сусідка задивилася їй услід:
— Така чемна дитина!.. Правда, Фантику?..
Отже, все сходиться! Софійка тріпала диванні покривала й повзала з вологою ганчіркою по паркету. Сама доля перетинає їхні з Кулаківським дороги!
Але чи не краще з цього дому перебратися? Ні! Треба повернутись у світлину і зарадити біді! Але ж як повернутися?
Тепер попасти зможе хіба на Катрин похорон! Якби спочатку… Піти до Вадима й попросити будь-яку іншу світлину з дорослою, але ще живою, Катрею!!! Невже не знайдеться такої?..
54. Хто така червоноголова?
Вадим цього разу стрів її спокійніше. Запросив до своєї кімнати і, хоч там був безлад, не поспішав щось прибирати-ховати.
— Валяй, — наказав, посадивши гостю у крісло. — Що нового?
Пояснила, що наразі мусить дістати ще одну світлину. Принесла натомість уже використані.
— Ну ти даєш! — здивувався. — Слухай, а може, ти бре-бре? Може, ніякого екстрасенса й близько нема, ти просто хочеш забашляти на моїх старих фотках? За них нині теж бабки дають!
Ну цей Вадим! Якби не вина його родового прокляття та якби ще не такий гарний, часом ладна зненавидіти хлопця!
— А скажи, твого діда Анатолієм звали?
— Того, котрий щез? Ну, так…
— А звідки я це могла б знати, якби не той екстрасенс?
— Ну добре: сорі, сорі, сорі! — Вадим красиво поправив чуба. — А фотки… Це до старої треба: вона мені за ті ледь голови не відірвала!
Стара, як і того разу, довго впиралась і обзивала Софійку пронозою. Але невдовзі шкатулка з фотографіями вже лежала в неї на колінах.
— То кого тобі, кажеш? Катерину? Оту, яку, розказують, блискавкою того?.. А цього біса тобі не треба? — простягла світлину з виколотими очима.
— Дякую, ні. Це ви його так? — спитала Софійка.
— О ні! Хоч якби моя воля… — Бабера зареготала. — Мій Толик, хай йому тикнеться, розповідав, як його баба Олена якось розлютилась і — циганською голкою! — просто в картонку його, в самісінькі баньки! Каже, нічого так із дитинства не пам’ятає, як ту грозу (тоді серед ночі восени страшна гроза зірвалась) і бабу Олену. Мовляв, якраз перед цим вона лазила до льоху та вивихнула ногу. То зло зганяла на цій картонці. Толик не спав тоді, бо гриміло дуже. Малим був, років зо п’ять. Але добре врізалось у пам’ять, як баба примовляли: “А бодай тебе осліпило, що через твою захланність такі муки терплю!”
Леле, це ж була та сама ніч! Може, десь тоді й осліпило. Тільки не покійного Кулаківського, а молоду Катерину! І ні в чому не винних Семенових родичів!
— А фотографію тієї Олени маєте? — Софійку осяйнуло: вона ввійде в Оленин час і не допустить, аби та проколола фото! Тоді, гляди, гроза й помилує Катерину!
— Вона, розказували, ніколи не знімалась. Дикою була, людей цуралась. Ото й тільки, що, може, на паспорт, але в нас його немає. О, є!
— Олена? — зраділа дівчинка.
— Де там Олена! Ти ж просила Катерину. Чи ні?
Зі світлини дивилась красуня Катря. Певно, того самого дня сфотографована. Тільки вже збоку.
— Нікого мені з цього бісівського роду не жаль, саму цю нещасну! — мало не просльозилась Вадимова баба і простягла Софійці карточку. — Що ти із нею робитимеш? До екстрасенса? О, тоді візьми ось і з моїм стервом Анатолієм: мо’, підкаже, де його нині чорти носять.
Проводжаючи гостю, стара кинула онукові:
— Кажу тобі, Ваде, ця краща за ту червоноголову, з якою ти водишся!
— Ой, ба! Заткнулась би та не пхала свою мітлу в чужу ступу! — роздратовано відмахнувся Вадим.
Червоноголова? У Вадима хтось є? Добре, що попрощались: ніхто не бачив, як гіркі сльози котилися з дівочих очей. То вона, Софійка, зі шкури пнеться, Вадима від прокляття звільняє!.. Життям ризикує! А може й, чого доброго, назавжди зостатися в минулому, у світлині!.. Для чого старається? Щоб якась червоноголова стала дружиною вже не проклятого — чистенького — Вадима?