Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу — це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника.
Згодом до вух донісся заспокійливий шум дощу. Ніби нічого й не було!
— Здається, можна вилазити!
Першим вибрався нагору Сашко.
— Все гаразд! — сповістив радісно.
Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!
Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя!
57. Нічні чудасії
Як знати: справу завершено чи тільки розпочато? Захоплено обговорюючи подробиці, Софійка проводжала Сашка.
— Досить! Я далі сам! — запевнив хлопець, коли вийшли у двір. Дуже хотілось йому вірити, бо йти далі Софійка таки боялася. Надворі була ніч.
— Але… — спробувала заперечувати. — Хтось може налякати… Ой, здається, біля воріт он біліє хтось!!!
— То може бути… — Сашко старанно приховував тремтіння, — просто перехожий!..
— Не бійтеся, дітки, — озвалась постать. — Підійдіть-но!
Ледве переставляючи обважнілі ноги, діти підступили до хвіртки. За нею стояв… сліпий старець. Той самий!
— Те, що належить, ви зробили, — втупився невидющими очима в темряву. — Тепер життя поверне інакше. Катерина й Семен, хоча й не матимуть дітей, житимуть з батьками й бабою в тій хаті ще довго, щасливо і помруть своєю смертю. Правда, в кінці п’ятдесятих вони виїдуть зі старого будинку до нової квартири. Дім же розсиплеться від старості — блискавка в нього так і не вдарить.
— А прокляття?! — аж закричала Софійка. — Чи зніметься з Вадима прокляття?!
Проте старця… вже не було!!!
— Цей старець мав зняти з когось прокляття?
Вадим — це той самий Вад? — питав про своє Сашко.
— Але ж ти бачив його! — мовби не чула Софійка.
— Звичайно, бачив! — підтвердив Сашко. — Це він не бачив, бо сліпий!
Страх як рукою зняло. Софійка зі спокійною совістю відпустила Сашка додому самого.
58. Щасливі зміни
Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.
— Хелоу! — весело заторохтів у слухавку. — Треба зустрітись! Є новини!
— Знайшлося фото баби Олени? — сонно промурмотіла Софійка. — Але воно вже не потрібне: ми… е-е-е… Екстрасенс уже й так зробив усе можливе!
— То я так і в’їхав, що зробив! Тому й питаю: де зустрічаємось?
Софійка не знала, що відповісти.
Годилося б сказати: “Що маєш, кажи зараз по телефону: я зайнята! Побачення призначай своїй червоноголовій”. Хотілося відповісти: “Давай зустрінемось у старому парку. Там так романтично! Давно там не була!”
Натомість видавила:
— Де скажеш…
— То що: як завжди, під акацією? — потішив Софійку Вадим: пам’ятає-бо їхні зустрічі!
— Ну, якщо треба… — намагалась бути спокійною.
Сон миттю пропав. Щаслива, Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї!
Вона стояла і думала, що вдягти. Гардероб чималий, шкода, що примітивний. Жовта футболка відпадає: її Вадим уже бачив. Зостається фіолетова. Тільки от на волосся?..
— Ми зовсім забули! — У двері Софійчиної кімнати просунулись мама з Ростиком. — Забули передати нашій сестричці подарунок від тітоньки Сніжани!
Мама Ростиковим рученям, яке ніяк не хотіло випускати цяцю, простягла Софійці… чудову пов’язку на волосся! Тітонька вгадала: пов’язка була ніби зіткана з ніжних бузкових квіточок! Ну, що може бути кращим?
— Дякую, мамусю! — кинулась мамі на шию, чого давно вже собі не дозволяла.
— Ростикові дякуй, що він цей гостинець випадково дістав з-поміж своїх брязкалець! Правда, він його туди й засунув… А ще Сніжані! — обійняла доньку. — Просила в тебе коралове намисто, — продовжувала мама. — І передавала вітання та подяку Вадові за те, що свого часу він те намисто украв!
— Так і сказала? Ото ще!..
— Прикинь! — викладає Вадим свою новину. — Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист то й лист — мені до лампочки! Але… вгадай, від кого!
— І?..
— Від діда! Діда Толі!
— Того, котрий щез?
— Єс!
Вадим витяг із конверта вже добряче зачитано го аркуша.
— Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам’яті: жив, займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче — бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога, візьме бабки і до нас!
— Оце та-а-ак! — Софійка навіть забула вдавати байдужу. — А бабуся що на це?
— В смислі, стара? — перепитав хлопець. — Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане — ще дідове-батькове — золото. А потім, як листа перечитала… — Вадим знайшов потрібну сторінку. — “Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини”. Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: “Видно, справді тому іродові пам’ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!