— Це можна й велосипедом! — стішився хлопчина. — Сьогодні ж поїду!
Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв’язане якоюсь пілочкою! Просто-таки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!
Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям — покупцями.
Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір’я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур’яни, але в цілому зосталися вдоволені.
— А погріб? І його покажіть! — закомандувала жінка.
— Тільки не погріб! — заблагала стара.
— Баба зоставлять його для себе! — зневажливо гмикнув Толик. — А то дуже бояться в нього людей пускати!
— Не можна туди! Завалиться! — придумала раптом Олена.
— Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! — планував чоловік. — Подивимось! Ключі далеко?
Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:
— Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб’є, аніж чужого!
— Ану! — погодився Толик.
Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.
Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.
— Так рано обід? — озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.
Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.
— Кого ти привела? Згинь, маро! — замахав руками і залаявся дід.
— Це не мара, Васюню! — приречено сповістила Олена. — Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!
— Той, що… загинув на фронті?! — витріщився на прояву Толик.
— Не загинув, — глухо мовила Олена. — Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти — Катря й Іванко — спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…
— Он для кого м’ясце варилося! — здогадався онук. — Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?
— А що далі? — перепитала стара. — Нічого. Ховатиметься до смерті!..
З погреба Толик виліз іншою людиною.
— Погріб таки дуже завалений, — заявив сердито. — Роботи непочатий край!
— То загорнути! — відповів чоловік.
— Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.
Покупці сторопіло дивились на Толика.
— Геть! Кому сказав?!
48. У Катерини
Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика — все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!
То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. “Сорок років у підземеллі”!.. “Судити його вже не стали”… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!
Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?
І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!
Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!
Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.
— До твоїх? — ніжно узяв її під руку.
— Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!
Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.
У хаті Олена вже накривала на стіл.
— Тихше. Толик заснув… — приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.
— І я там завше вигрівалась! — засміялася до хлопця Катерина. — Побачив би ти мене тоді: самі мощі!
— Не уявляю! — розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.
Сіли до столу.
— Це ви добре придумали: не робити весілля, — сказала Олена, підрізаючи хліба. — Менше завидющих очей — більше пуття.
— Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!
— Думаю, там і жити будете? — В Олениних очах засвітилася надія.
— Звісно, в нас! — озвався жених. — Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!