Я спокійно летів над Чаком, не боячись загубити його в натовпі.

— Рубці з кашею! Рубці з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалійте живота! — вигукували товстопикі, розчервонілі перекупки від прилавків, над якими клубочилася пара і звідки линув гострий запах вареними, часнику і цибулі. Це був так званий «обжерний ряд», «обжерка», про яку я колись читав. Різномасний бідний люд у засмальцьованій одежі сидів тут на лавках або й просто стояв біля прилавків і жував оті фляки й рубці. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку:

— Тітонько! Дай шматочок!

— Киш звідси! Не псуй людям апетит! — сердито махнула на нього перекупка.

Та якийсь кругловидий дядечко, що жував біля прилавка, обернувся і мовчки простягнув циганчаті свою тарілку. Циганча схопило шматок і жадібно почало їсти.

За «обжеркою» починалася «розкладка». На розстелених на землі газетах, ряднах, клейонках розкладені були найрізноманітніші, найнесподіваніші речі: одяг, посуд, інструменти, книжки, подерте взуття, тріснуті грамофонні пластинки, розбиті театральні біноклі, поламані гасові лампи, свічки, годинники без стрілок, кавалерійські шпори, гральні карти, недописані олівці, опудала ховрашків та безліч всякого іншого непотребу.

Чак довго ходив по «розкладці», нерішуче товкся то біля одного продавця, то біля другого. Нарешті одважився і, спинившись біля найнепримітнішого з вигляду дідуся, який куняв на розкладному стільчику, тихо сказав:

— Пане!

Дідусь одразу стрепенувся, звів голову і запобігливо усміхнувся:

— Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! — і широким жестом показав па свій немудрящий товар,

— Та ні… — Чак почервонів, розкрив ранець і дістав іграшкового клоуна в атласному чорно-білому шахматному костюмі, червоному ковпаку, усміхненого й справді дуже симпатичного.

— От! Чи не купите ви в мене…

— А-а… — одразу пригас дідусь. — Ні! Ні, хлопче, ні! Моя фірма не купує. Тільки продає. Тільки. Проходь, не заступай мені товару.

Чак ще більше почервонів і одійшов.

Якийсь час він ходив мовчки, потім знову зважився і… знову одійшов ні з чим.

І раптом…

— Одначе! Що ви робите, юначе? — почувся веселий дзвінкий голос (біля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно віддав свою тарілку циганчаті). — Це ж клоун П’ер, улюбленець публіки, а ви міняєте його на бублики. Щоб потім ви не шкодували, його не треба продавати. Ходімте, мій друже! Я прошу! Ходімте, ходімте, мій друже!

Обнявши Чака за плечі, дивний дядечко повів його від «розкладки».

Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть.

Дядечко був уже літній («августовський», як каже на таких мій дід Грицько, — ще трохи — й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, і зморшки поорали шию).

Він ішов, помітно припадаючи на ліву ногу.

Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський.

— Так от, — сказав дядечко, коли вони вийшли з базару. — По-перше, взагалі продавати будь-що гімназистові на базарі небезпечно. На вас уже підозріло позирав один «фараон», якого я знаю в обличчя. І якби він передав вас класному наглядачеві, могли б бути серйозні неприємності. А по-друге, мені не хотілося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам і самому не хочеться розлучатися? Правда ж?

Чак мовчки хитнув головою.

— Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригоді? Не соромтесь. Не тільки від себе кажу, а й від лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися — колишній улюбленець публіки, клоун П’єр, змушений, на жаль, після нещасливого випадку залишити арену і перетворитися на особу без певних занять — Петра Петровича Стороженка. Маю честь, — дядечко зупинився, стукнув підборами і різко нахилив голову.

— Чак Всеволод. Гімназист третього класу, — пролепетав у відповідь Чак.

— Дуже приємно. А раз ми вже знайомі, то давайте без церемоній. Що у вас там сталося? Викладайте. І Чак виклав йому всю свою історію.

— Так. Ясно, — сказав колишній клоун. — Ця порода людей мені знайома. Синок Слимакова, значить. З поліцейського управління. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрічатись. В інтимній обстановці. Вигонив колись мене з міста протягом двадцяти чотирьох годин «за богомєрзкоє крівляніє і посяганіе на священную особу государя імператора і члєнов августєйшей фамілії». Підла душа. І синок, значить, такий… Ну що ж, яке коріння, таке й насіння. Але відкуплятися від нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо інакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п’ятій, кажете? У Ботанічному саду? Біля «дерева смерті»? Ну що ж. Ходімте. Скоро саме п’ята. Не будемо запізнюватись і примушувати його чекати.

— І ви думаєте, що він… — невпевнено підвів очі па Стороженка Чак.

— Думаю. Навіть певен. Не сумніваюсь. Самі побачите.

Вони вже йшли бульваром угору.