Про УКРЛІТ.ORG

Тореадори з Васюківки

C. 95

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (979 КБ)

Calibri

-A A A+

— Та перестань… Раз уже так — заведем і все… Ніхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому і все. Точно…

Голос був знайомо-хлоп’ячий, але не Будчин.

— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподівано голосно і різко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

— Га?! — ніби перелякано гакнули за надгробком. І на тлі неба над кам’яною брилою з’явилося три голови.

— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як мені здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче він чекав когось іншого.

Вони вийшли з за пам’ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина… у чорній масці — мабуть, «чувак». Я мимохіть здригнувся — що не кажіть, а чорна маска уночі, та ще й у такому місці, справляє нехороше враження. Як бачите, мені доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далі так піде, то я скоро буду безперестанку тіпатися, як у лихоманці. Треба взяти себе в руки», — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собі в руки.

— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.

— Нема, — озвався я.

— Це погано, — сказав Будка.

Звичайно, погано, ми и самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло той «динамічеський», що я колись подарував Яві, зіпсувався, а «батареєчного» ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!

— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемося, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.

— Ходімо! — не даючи нам опам’ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний мур. Попід самим муром збігали вниз дерев’яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було, хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.

Признаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пістолет, і якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.

Будка і «чувак» освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підніматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли По асфальтовій доріжці, що в’юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поряд зі мною:

— А чого цей… у масці?

— Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка — Я ж вам казав — його міліція шукає…

«Тю, — подумав я, — по-моєму, у наші дні чорна маска не тільки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе міліціонер не помітив, а якщо ти у чорній масці, то міліціонер тебе, нітрохи не вагаючись, одразу — цоп! — і в район».

І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

— Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас койшо є! От присвіти.

Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий.

— Що?!

— Та, — спокійно кажу я, —  мій же дядько… — я вже мало не прохопився: «в міліції робить…», але вчасно змикитив, що тільки що ж було «міліція до лампи», — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай міліції…

— А… а це.. це добре… це харашо… — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — він стояв зовсім близько, і при світлі ліхтарика я добре бачив його погляд. І розумів. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехні і нащот шалабанів?» Я заспокійливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бійся, все гаразд; якщо ворогові кажуть неправду, це ніяка не брехня, а тактика…»

«Чувак» і той малий ішли попереду, нашої розмови не чули і нічого не зрозуміли. І коли ми рушили далі, Будка ніби ненароком одірвався од нас і наблизився до «чувака».

— Що там таке? — тихо спитав «чувак».

— У них «пушка», — зовсім тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такі вуха…

— Справжня? — стурбовано прошепотів «чувак».

— Макарова…

— Та… Вона, мабуть, без патронів.

Далі перешіптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, ніби нічого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! І це добре. Хай знають, що жартувать з нами годі. Якщо вони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої доріжки і пішли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. . При тьмяному світлі кишенькових ліхтариків ми побачили обмурований старою замшілою цеглою вхід у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів у нас під ногами струмок.

— От вона… печера Ліхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.

— Лейхтвейса, — не без уїдливості поправив Ява (пригодницьку літературу ми знали не гірше від них!).

З «печери Ліхтвейтеса» тхнуло вільгістю і холодом. І мені здалося, що звідти тхне могилою… Бр-р-р-р!..

 
 
вгору