— То, може, хоч діда Салимона спитать?
— Хіба то його власність? То ж не картоплю па його вгороді копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадіда викопати. .» Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…
— А коли ж?
— Вночі…
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та ні, але…
— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зітхнув я. — Спробуєм…
Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Яьщо не були — то не ходіть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тоді… Хіба я міг показати перед Явою, що я боюсь, коли він, сатана кирпата, вів себе так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.
— То боягузи, заячі душі, повидумувані, що на кладовищі вночі страшно, — весело казав він — А насправді, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не заподіють. Пам’ятаєш, Том Сойєр і Гек Фінн теж ходили вночі на кладовище. І — нічого.
— Авжеж… Нічого — криво усміхнувся я — Тільки в них на очах індієць Джо вбив лікаря.
— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про індійця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосі. І нащо я згадав про індійця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату і підійшли до кладовища. На тлі хмарного неба вимальовувалися хрести. Місяць визирав з-за хмар, ледь освітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. І всюди ні душі. Здавалося, що тільки й є на світі оце кладовище і нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всі боки і придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крім того, в мене ще була щітка від чобіт (замість спеціальної археологічної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — ліхтарик, отой «динамічеський», що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вітру вгорі на деревах листя. Десь порипувала суха гіллячка, наче хтось ходив у темряві між могил і скрипів дерев’яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влігку, стареньку прабабусю Петі Пашка. У нас у селі вмирали нечасто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам’ятав її обличчя, зморшкувате і ніби всміхнене.
І уявилося мені, як лежить вога зараз отут, зовсім поруч, під землею, в домовині. Розплющує очі, ворушиться, хоче підвестися. Я десь читав, що іноді помилково ховають у летаргічному сні, а в могилі «мерці» просинаються і… Волосся заворушилося у мене на голові, взялося дротом, я не можу дихнути…
І враз — жжик, жжик! — наче заскрипіли кості.
Це Ява ліхтариком.
— Отут! — шепоче, присвічує ледь помітний у високій траві горбок могили.
— Н-не.. н-не ж жикай. К краще вже в темряві копати…
Ява й сам зрозумів, що той ліхтарик не для кладовища, — більше не жикав. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за заступи. Одночасно увіткнули їх у землю, натисли ногою.
І раптом… Ми так і заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки… І потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув ніколи в житті.
Наступної миті…
— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.
Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі… Такої швидкості, мабуть, не знала наша Васюківка за всю свою багатовікову історію.
Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою.
Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що міг і самого чорта загризти. І як не переконували ми один одного вранці, що ми два йолопи, що то був звичайнісінький кіт, що саме коти інколи так несамовито кричать, — про повторний нічний похід на кладовище годі було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи і нікому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощі, потім зима, і «Запорізька Січ» на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас.
Але після тої ночі я сказав собі: «Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім не треба, щоб ти почав тіпатися і заїкатися від страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тіпаються і заїкаються».
Та, бачите, не минуло й року, і от я знову збираюся вночі на кладовище.
І хоч, як завжди, при самій лише згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собі «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрібно особисто тобі, ти б нізащо не пішов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. І ти підеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку ціну».